Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Був 1951 рік, я жив у Лондоні.

Її звали Розмері Досет, їй був двадцять один рік і вона любила гроші. Я був самотній і вона мені подобалася. Я не удаватиму, що стосунки між нами були глибокі, але, принаймні, вони були досить чесні. Я не вимагав бути в неї єдиним, а вона не намагалася вимагати від мене більшого, хоча й бачила, що я чоловік досить заможний. Але одного разу вона не прийшла на зустріч; я пішов до її помешкання і знайшов її у ванні з перерізаними зап'ястями. Поліція назвала це самогубством і швидко забула про чергову померлу повію, але я дивився й бачив. У праве зап'ястя лезо заглибилося надто сильно, перерізавши сухожилля; після цього Розмері не змогла б тримати бритву, щоб перерізати ліве зап'ястя, до того ж не було слідів вагань, натяків на сумніви, не було записки, не було ознак того, що вона підбирала потрібний кут леза або набиралася сміливості. Маючи в самогубствах певний досвід, у цьому випадку я бачив убивство.

Поліція розслідувати цю смерть відмовилася, тому я взявся за це сам. Знайти докази, якщо шукати, було до огиди легко. Відбитки пальців, один з них навіть у крові; у мадам, яка жила нижче, був список усіх регулярних клієнтів Розмері; вона бачила, як хтось виходив, начебто Річард Лайл. Для того, щоб дізнатися, де він живе, достатньо було кількох ввічливих телефонних дзвінків; для отримання відбитків його пальців довелося познайомитися з ним у пабі, пригостити його пивом і вислухати його базікання, діапазон якого простягався від розмов о мистецтві, з яким він був знайомий у межах підручника, і до гучних зауважень щодо клятих паків і жовтошкірих. Він говорив занадто гладкою аристократичною вимовою людини середнього класу, яка брала уроки дикції. Через тридцять років така вимова стане пародійною, гумористи користуватимуться нею для висміювання сумного стереотипного чоловіка, який намагається набрати манер дворянина. За більш милосердного настрою я міг би відчути співчуття до цього маленького чоловічка, який так прагнув, щоб його прийняли до себе ті, хто навіть не помічав його існування. А потім я забрав його келих з-під пива додому й перевірив його відбитки — вони збіглися з відбитком на крові у ванні, і на цьому моє співчуття скінчилося.

Я надіслав свої докази — келих, аналіз того, як розтікалася кров, відбиток пальця на крові — до Скотланд Ярда, детективові на ім'я Каттер, про якого казали, що він не повністю позбавлений уяви та розуму. Два дні по тому він допитав Лайла й на цьому, наскільки я зрозумів, усе скінчилося. А ще через два дні одна проститутка повісилася; на руках у неї були сліди спроб захисту, в її крові був хлоралгідрат. Але цього разу насторожений спілкуванням з поліцією Лайл діяв уже обережніше і відбитків пальців не залишив.

На той час я вже убив кількох людей, але жодного разу не скоював убивства. Я знав про сімох людей, убитих безпосередньо мною; шестеро з них загинули у війні, а сьомий випадок був самозахистом. Також мої розрахунки свідчили, що я зробив свій внесок у загибель кількох сотень інших людей: або банальним ремонтом колеса бомбардувальника, або пропозицією більш надійного таймера, який згодом використовували в бомбах. Спитавши себе, чи стане мені сміливості для скоєння реального холоднокровного вбивства, я, на жаль, дійшов висновку, що стане. Я тішив себе тим, що мені, принаймні, цього соромно, але ця втіха була слабкою через упевненість у тому, що я все одно зроблю це. Я уб'ю Річарда Лайла.

Готувався я до цього обережно. Розрахувавшись готівкою, купив на вигадане ім'я човен — неслухняну бляшанку, нижня палуба якої смерділа білою пліснявою, що вкривала всі стіни. Я купив бензин і їжу, соляну кислоту та слюсарну ножівку, роблячи ці покупки в магазинах, які були якомога далі один від одного. Я купив рукавички та гумовий комбінезон, дослідив припливи в Темзі й нічний транспортний рух. Я здобув кілька мілілітрів бензодіазепіну, зняв кімнату навпроти того паба, в якому отримав відбитки пальців Річарда Лайла, і став чекати. Одного вівторка, ввечері, коли по вулицях стелився густий зелений смог, він прийшов до пабу, щоб випити. Я підійшов до нього, нагадав про наше знайомство й спитав, як його справи. Він був радісний, щасливий; блиск поту на його обличчі та гучність голосу відразу викликали в мене тривогу. Що він зробив, щоб отримати таку радість? Я розглядав його ретельно, шукав ознаки того, що щось не так, і відчув свіжий запах мила в його волоссі, побачив, які вичищені в нього нігті, який у нього свіжий і чистий, попри вечірню годину, одяг, і ірраціональна частина мого розуму, якій раціональна зазвичай затуляє пельку, сказала, що я спізнився на кілька годин. Усередині мене спалахнула лють, і мій план, моя ретельно розроблена схема вмить була забута. Я продовжував усміхатися. Коли паб зачинявся, ми вийшли вдвох на просякнуте вугіллям повітря й висіли один на одному, як найкращі друзі; наші шкіри чорніли від повітря, яким ми дихали. Але коли ми йшли непевною ходою вздовж однієї з тих довгих вулиць з маленькими будинками, що досі ховалися за вирвами Іст Енда, він подивився на небо й засміявся, а я вдарив його, потім ударив ще раз, а коли він упав, нагнувся до нього, схопив його за горло й заволав: «Де вона?! Хто був цього разу?» — і знову ударив його.

Через цей потік адреналіну, через мою приховану смогом і темрявою лють, усі мої плани — всі мої раціональні, продумані плани — були забуті. Коли мої кулаки били по його черепу, я майже не помічав болю в пальцях. Так само я не помічав і викидний ніж, який він устромив мені в живіт і підняв до лівої легені, аж доки, намагаючись вдихнути, я не збагнув, що не можу дихати. Його обличчя було схоже на фарш, але я помирав. Він зіштовхнув мене з себе, і я упав, наче м'який пудинг, у канаву; моє обличчя забризкало брудною водою. Він заповз на мене, його горло хрипіло, з його розбитого носа струменіла кров. За усвідомлення того, що в руці в нього ніж, наступило усвідомлення того, що він цим ножем робив, і я відчув три удари в груди. Після цього я вже не відчував нічого.