Навіщо Україні НАТО

2.13. Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО — без референдумів

Поширена думка, що нібито всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання.

Однак це повна неправда — або незнання предмету, або свідома маніпуляція.

Насправді з 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу — Угорщина, Словенія та Іспанія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НАТО вистачило простого рішення парламентів.

Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєдіяльності країн, як правило, не виносяться на референдуми.

Серед таких, питань, безумовно, питання безпеки.

З певного часу українські політики почали говорити про необхідність проведення референдуму, як про обов'язкову передумову вступу України до НАТО.

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від загальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з локальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільства не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії, ефективні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були по суті кампаніями демонстрації європейської солідарності із заздалегідь відомим результатом.

Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйозність намірів будувати «спільну Європу» та пояснити співгромадянам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконували.

Водночас питання безпеки значно серйозніші. У будь-якої держави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь-яка держава у воєнний час запровадила референдум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до підбиття його підсумків.

Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну.

Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зобов'язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за «волю народу» — аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний «народ», а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями.

До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були б нездатні виконувати свої основні функції.

Між тим, на самміті держав Центральної і Східної Європи у Вільнюсі Президент Ющенко відзначився максимально чіткими зовнішньополітичними меседжами: «Україна не може надалі залишатися там, де вона перебуває зараз — у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. Вже у найближчому майбутньому ми розраховуємо на схвалення Плану дій щодо членства в НАТО. Це дозволить Україні вийти на завершальну стадію інтеграційного процесу». По суті, це означає довершення визначеності держави в питаннях інтеграції до НАТО. Відносини з НАТО — один з головних успіхів України. Внаслідок курсу України до НАТО та його, як тепер уже зрозуміло, достатньо одностайної підтримки у європейських та американських столицях, у всіх виникає розуміння, що Україна — це всерйоз і надовго.

Слід наголосити, що для інтеграції України до НАТО є майже всі формальні підстави.

Питання політики щодо НАТО по суті урегульоване законом про основи національної безпеки, де у статті 8 написано: «Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Відповідно до нової редакції Конституції, чинної з 1 січня 2006 року, президент має право: «представляти державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні договори України».

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парламенту, і політична воля Президента, як керівника зовнішньої політики держави. Прем'єр-міністр у даному питанні грає другорядну роль. Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НАТО парламентом.

Слід наголосити, що громадська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов'язані із членством у військовому блоці. Загалом, при компетентній роз'яснювальній політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% підтримки вступу до НАТО. Однак, не важко передбачити, який галас підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. Тому позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999—2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування — як правило, шлях до поляризації суспільства.

Тож усі розмови про обов'язковість референдуму щодо вступу до НАТО — або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням. Влада зобов'язана гарантувати безпеку держави і населення навіть за умов, якщо частина населення тимчасово не усвідомлює свій власний інтерес. Перебування поза НАТО — це шлях до ненадійного, непевного існування держави, яке може розродитися катастрофою для держави, ще масштабнішою, ніж попередні трагедії.

Вступ до НАТО гарантуватиме безпеку від воєн, дасть змогу державі й суспільству стати на ноги, визріти й реабілітуватися за попередні часи підневільного існування, отримати можливість повноцінно реалізуватися, увійти у процеси глобалізації з власним індивідуальним обличчям, а не з колоніальною маскою.

Станом на середину 2006 року вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 17 до 32% громадян. Що й не дивно — після півстолітньої радянської антинатівської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на непоінформованості людей, які не знають своєї власної вигоди.