Навіщо Україні НАТО

Після завершення основної фази війни на Північному Кавказі Росія демонструє наміри відновити свої позиції в регіоні Центральної і Східної Європи, насамперед у державах СНД, а також отримати матеріальні дивіденди від свого домінування в цих державах через здійснення економічної експансії та вирішення на свою користь прикордонних питань. У Росії зусилля держави сконцентровані на задачі відновлення її політичної і військової могутності, про що свідчить, зокрема, факт потроєння щорічних витрат на оборону упродовж 2000—2005 рр. Водночас зміщення акцентів зовнішньої політики США на антитерористичну боротьбу в Азії і на Близькому Сході сприяло певному відновленню позицій Росії в регіоні.

Чимало експертів розраховували на серйозний спротив Росії розширенню НАТО, оскільки це розширення створило серйозний бар'єр для відновлення домінування Росії.

Однак, реальність виявилась іншою. Коли стало очевидно, що хвилі розширення НАТО є невідворотними, відбулася корекція політики Росії щодо розширення НАТО. Це сталося під час підписання Основоположного Акту Росія-НАТО в травні 1997 р., незадовго до Мадридського самміту НАТО, на якому до НАТО було запрошено Польщу, Чехію і Угорщину; а також у травні 2002 р. Тоді була підписана Угода про створення Постійної Ради Росія-НАТО, у рамках якої Росія отримала право на рівних з членами НАТО консультуватися і ухвалювати рішення з таких питань, як боротьба з тероризмом, захист від надзвичайних ситуацій тощо.

Із середини 2001 р. в повному обсязі відновився діалог Росія-НАТО, після його припинення під час операції НАТО проти Югославії в 1999 р. Сьогодні відносини Росії з НАТО навіть багато в чому випередили відносини України з НАТО. Зокрема, місія Росії при НАТО значно численніша за українську.

Після того, як стало очевидно, що питання про вступ країн Балтії до НАТО вирішене, Москва припинила свою тактику економічного тиску і почала виявляти більшу зацікавленість у покращенні відносин з цими країнами. Ймовірно, керівництво Росії змирилося з розширенням НАТО, сподіваючись, що в майбутньому ця організація перетвориться на переважно політичну, а не військово-політичну структуру, та розраховуючи, що чим більшим є НАТО і чим більш політичною стає ця структура, тим легше на неї впливати Росії.

Водночас, справді, прагнення країн Центральної і Східної Європи приєднатися до НАТО стимулювалося уявленнями політичних еліт та суспільств цих країн, що потужна ядерна Росія, яка має історичний досвід силового домінування у регіоні, може становити загрозу для безпеки цих держав. Нові члени НАТО мають досить складний досвід відносин з Росією та СРСР і більше схиляються до політики максимальної підтримки євроатлантичної солідарності, вважаючи, що тільки це гарантує їм надійну безпеку на тривалий час.

На противагу популярним твердженням середини 1990-х, у результаті розширення НАТО не утворилося нових зон впливу в Європі. До російської зони впливу належить виключно Білорусь, як це було й до обох раундів розширення НАТО у 1997 і 2002 рр. Натомість іншим країнам регіону розширення НАТО надало нові геополітичні можливості, як-от Україні, яка в травні 2002 р. оголосила про свій намір вступити до Альянсу і підтвердила його в 2005 і 2006 рр.

Прихильники розширення НАТО аргументували свою позицію наступним чином:

• Європа є місцем розташування багатьох впливових демократичних країн світу. Розширення НАТО забезпечить стабільність у Європі через гарантування безпечного оточення нових членів НАТО і допоможе їм у справі консолідації демократії і ринкових механізмів. Розширення поступово ліквідує розмежувальні лінії у Східній Європі[33] і приведе нових членів до євроатлантичної спільноти;

• колективна оборона залишається основою політики НАТО. Розширення її на нових членів стримуватиме прояви агресії в нестабільному регіоні ЦСЄ;

• розширення НАТО зміцнить трансатлантичний зв'язок, який багато європейських країн вважають цінним;

• НАТО є оборонним альянсом. НАТО розвиватиме відносини з Росією, а розширення не загрожуватиме їй. Альянс не має планів розташовувати значні контингенти звичайних збройних сил чи ядерну зброю на території нових членів;

• відносини Росії з НАТО, оформлені Основоположним Актом Росія-НАТО та завдяки механізмові Ради Росія-НАТО, забезпечує Росії право голосу, але не вето, у справах консультації по ключових проблемах безпеки, які не стосуються території відповідальності Альянсу. Розширення НАТО забезпечить для Альянсу значну присутність у стратегічно важливому регіоні, обмежуючи зону монопольного впливу Росії;

• розширення НАТО запобігатиме «ренаціоналізації» оборони в Центральній Європі. Кожен новий член НАТО матиме можливість розвивати тільки ту частину своїх збройних сил, яка слугуватиме цілям усього Альянсу, і отримуватиме переваги від військової інфраструктури НАТО, що зв'язує країни зі спільною обороною.

• витрати на розширення НАТО будуть незначними, зокрема через низький рівень загроз. Однак нездатність розширити НАТО залишить країни Східної Європи сконцентрованими на проблемах із сусідами у питаннях кордонів, етнічних меншин, і підтримає їхні високі оборонні витрати та потреби у багатофункціональних збройних силах, здатних протистояти різним супротивникам з різних напрямів їхніх кордонів.

Прихильники розширення Альянсу виявилися більш наближеними до істини, аніж супротивники. Перспектива розширення НАТО запобігла кільком досить небезпечним рецидивам протистояння у Європі. Так, під час операції НАТО в Косові Румунія і Болгарія відмовили вимозі Росії надати повітряний коридор для транспортування її військових підрозділів до Косова. У результаті Росія змушена була перекинути свій обмежений контингент із Боснії на аеродром столиці Косова Приштини. Ця дія, через обмеженість російських військових ресурсів у регіоні та неможливість їх зміцнення без згоди країн-претендентів на вступ до НАТО — Румунії і Болгарії — стала лише політичною демонстрацією і вже не мала тих руйнівних наслідків, які могли б виникнути в результаті конфлікту між Росією і НАТО в разі перекидання до Косова більшого російського контингенту.

Крім того, перспектива залучення до конфлікту НАТО запобігла небезпечній ескалації конфліктних ситуацій між країнами Балтії і Росією, а також між Росією і Польщею, коли в 2001 р. Росія погрожувала розмістити ядерну зброю в Калінінградській області.