Навіщо Україні НАТО
- Автор: Палей Александр
- Год: 2006
- Язык: украинский
- ISBN: 966-578-142-1
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Навіщо Україні НАТО». Краткое содержание книги:
На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку дає вичерпну відповідь дана книга.
Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і можливі проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не вступу до НАТО. Досі бракує розуміння суті українських інтересів у відносинах з іншими державами. Дана книга починає фахову дискусію щодо цього питання. Українцям після століть витравлювання державницьких інстинктів час згадати, що таке — розуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.
Автор прагне допомогти читачеві розібратися й усвідомити не інтереси Вашингтона, Москви чи Брюсселя, а справжні інтереси України та її народу.
Навіть таке ключове для Європи рішення, як розширення ЄС на 10 нових членів, було ухвалено Європейським союзом лише під впливом розширення НАТО (у ході внутрішньоєвропейського обговорення спочатку пропонувалося розширення ЄС на 3-7 країн). Всі нові члени ЄС, крім Кіпру і Мальти, стали у 2004 р. його членами лише після того, як стали членами Північноатлантичного Альянсу внаслідок рішень, ухвалених НАТО в 1997 і 2002 рр.
Ще однією проблемою співпраці у сфері безпеки України з європейськими членами НАТО та ЄС є проблема поліцентричності Європи. Найбільша держава ЄС і європейська країна НАТО — Німеччина — має лише 86 млн. населення з майже 450 млн. населення всього ЄС. У Європі є чотири великі країни (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), кілька середніх (Польща, Іспанія) і низка дрібних. Історично успадковані суперечності в межах Європи часто заважають виробленню єдиної політики. Це тим більше стосується єдиної активної геополітичної стратегії, необхідної для залучення України до співробітництва в галузі безпеки. Тому Європа без участі США є політичним організмом із послабленою здатністю до дії «назовні», на периферії чи поза межами континенту, тобто сама по собі Європа має низьку здатність до інкорпорації до свого складу України. Той факт, що ЄС досі не визначився з наданням Україні навіть статусу асоційованого члена ЄС, а найбільш прихильні до України політики з держав ЄС вважають, що членство України в цій організації не може відбутися раніше 2015 р., свідчить на підтримку тези щодо нездатності Європейського союзу самостійно, без США і НАТО, сприяти поверненню України до Європи.
Сполучені Штати після Другої світової війни стали центром, навколо якого європейці формували свою політику безпеки, і таки отримали кілька десятиліть без воєн.
Об'єктивна поліцентричність Європи, відсутність у ній наддержав, зумовлює брак у Європі центру політики, здатного діяти категоріями масштабу, достатнього для залучення до політичної Європи України, попри спротив третіх сил. Значні європейські держави — насамперед Німеччина — мають свої певні інтереси в Україні, проте вони далеко не такого масштабу, щоб у боротьбі за них виступити гарантами зовнішньої безпеки України, взяти і, головне, бути фізично здатними нести відповідні ризики.
Водночас у США є приклади ефективної дії дво- та тристоронніх угод про гарантування безпеки. Таких договорів станом на 2006 р. існує чотири: АНЗЮС — Договір про безпеку від 1 вересня 1951 р., за участі США, Австралії та Нової Зеландії; Договір про спільну оборону між США і Філіппінами від 30 серпня 1951 р.; Договір про взаємне співробітництво і безпеку між Японією і США від 19 січня 1960 р., за яким «кожна із сторін визнає збройний напад проти іншої Сторони в межах території адміністративного управління Японії як загрозу власній безпеці і проголошує готовність протистояти спільній загрозі»; та Договір про спільну оборону з Кореєю від 1 жовтня 1953 р. Усі ці держави, крім Філіппін, належать до найбільш розвинених. Ці країни, з часу укладання договорів із США, не мали значних конфліктів у сфері зовнішньої безпеки.
Також певні воєнні гарантії існують у межах Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом США та Урядом Ізраїлю зі стратегічного співробітництва, що передбачає «надання один одному необхідної воєнної допомоги для проведення операцій у регіоні»[35]. Крім того, ознаки воєнного союзу мають відносини США із Тайванем, хоча ця країна, зважаючи на позицію Китаю, не визнається офіційно Сполученими Штатами незалежною державою.
Серед нових тенденцій розвитку двостороннього співробітництва в галузі безпеки є розвиток відносин США з Грузією та країнами Центральної Азії, де військові підрозділи США з'явилися в 2001 р. Особливою подією у відносинах стало прибуття в жовтні 2001 р. американських військових радників до Грузії, у розпал чергового конфлікту між Грузією та Росією у зв'язку з перебуванням на території Грузії чеченських загонів. Офіційною метою прибуття незначної кількості військових США була підготовка і навчання збройних сил Грузії. Однак ця передислокація так само засвідчила, що США не стоятимуть осторонь в разі можливого воєнного нападу Росії на Грузію. Сам факт перебування військ США на території Грузії керівництво цієї країни розглядало як певні гарантії безпеки. У квітні 2003 р. уряди США та Грузії уклади Угоду про співробітництво в галузі оборони, яке передбачає безвізовий в'їзд на територію країни американських військових та їх вільне пересування, розміщення на території Грузії американської військової техніки, озброєнь. А ще раніше, 2 жовтня 2002 р., міністерства оборони Грузії і США підписали Угоду «Про закупівлю і обслуговування», відповідно до якої США беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення матеріально-технічною базою під час спільних грузино-американських навчань, спеціальних операцій або під час надзвичайних ситуацій. Таким чином, Грузія значною мірою вирішила для себе питання браку коштів для накопичення необхідних озброєнь на випадок непередбачених ситуацій. Водночас, паралельно з розвитком відносин Грузії і США в оборонній сфері, Грузія проводила роботу з планування вступу до НАТО.
Слід зауважити, що співпраця на двосторонній основі у галузі безпеки є вигідною для низки країн. Так, зокрема, вагомі преференції у торгівлі зі США має Ізраїль, а з 2002 р.— Афганістан. Враховуючи розміри внутрішнього ринку США, вплив цієї країни на економічну політику інших країн та міжнародних економічних організацій, ця співпраця може приносити відчутні економічні переваги країнам, які мають «особливі» відносини зі США.
Співпраця безпосередньо із США може бути перспективною в справі заснування регіональних інтеграційних об'єднань, покликаних прискорити інтеграцію своїх членів до НАТО. У 1998 р. США підписали з трьома країнами Балтії так звану Балтійську хартію, яка зафіксувала початок активної участі США в питаннях безпеки цих країн та підтримала їхні зусилля щодо вступу до НАТО. У 2003 р. США та Албанія, Хорватія і Македонія підписали Адріатичну хартію з аналогічною метою. Цей шлях може бути задіяний у процесі євроатлантичної інтеграції України. Початком спроб на цьому напрямі можна вважати створення ГУАМ — інтеграційного об'єднання Грузії, України, Азербайджану й Молдови, а також створення «Співдружності демократичного вибору». Однак, слід враховувати, що Україна може бути більш прийнятним потенційним членом для НАТО, ніж, скажімо, Грузія, яка має проблеми із сепаратизмом у двох своїх регіонах. Тому участь України в таких регіональних інтеграційних об'єднаннях не повинна обмежувати її шансів самостійно від партнерів рухатися до НАТО.
У 2006 р. адміністрація США почала зменшення своєї військової присутності в Західній Європі і збільшення присутності в Східній (зокрема у Румунії і Болгарії). Це пов'язано із зменшенням військової загрози в Європі та прагненням США створити ефективну мережу опорних пунктів для перекидання військ в інші регіони, близькі до конфліктних зон.
Водночас у варіанті двостороннього договору про гарантії безпеки Україні з боку США є певні складності. Річ у тім, що через двосторонній союз із США у сфері безпеки Україна певною мірою втратила б свою міжнародну суб'єктність.
Двосторонній союз між наддержавою та іншою країною становить проблему для суверенітету не-наддержави. Двостороннє союзництво із США означало б входження політики України у сфері безпеки у фарватер політики США. На тривалу перспективу такий стан речей може бути прийнятним тільки для незначних держав. Для такої великої і потенційно вагомої держави, як Україна, це можливо лише на обмежений термін і у виняткових випадках.
Тому для держави зі значним розміром і потенціалом, якою є Україна, оптимальний самостійний, суб'єктний захист власних інтересів та укладання союзів з іншими країнами виключно заради реалізації цих інтересів.
35
Стратегічні партнери України: декларації і реалії. Доповідь УЦЕПД // Національна безпека і оборона.— 2000.— №12.— С. 43.