Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Та коли Оксана лягла на пісок, все звузилося довкола неї, знікчемніло й мовби самознищилося, і тепер тільки її молоде всеплодюще тіло панувало в просторі, було землею і небом, водами і вітрами, бурями й спокоєм, жданням і обіцянкою.
В своєму чоловічому самозасліпленні я не одразу збагнув виміри Оксаниного могуття, я самовпевнено нависав над нею, як збита в дощове ядро хмара нависає над розімлілою від знемоги землею, геть забувши про те, що хмара, хоч яка велика й тяжка, проллється дощем і щезне, а земля в глибині дощів стане ще плодючішою, потужнішою і безмежнішою.
Я навис і завис, нахилився й схилився, довгі злукавлені очі пливли від мене, як ріка, і це палаюче всемогутнє тіло пливло і відпливало, і я теж покірливо плив слідом за ним, готовий разом з ним втонути, лягти на глибинах і мільйони років дивитися, як тече над нами ріка, як пливе небо, сонце, місяць, зорі, а тоді підвестися, розпростатись і засміятися.
Ми потопали й виринали, замало було простору для нашого захвату і часу для нашої чулості, я вже давно повинен був знати про свою тисячолітність, та по-справжньому відчув це тільки тепер, біля цього безсмертного тіла, з цим тілом, у цьому тілі, в злитті з ним, в знищенні й народженні, в кінці й початку. Що там усі мафусаїли, агасфери, спасителі й пророки! Все то лиш символи, безтілесні знаки вічності, далекі від палахкотіння людської крові, від земної юдолі, в якій ми обрітаємося нагі, безсилі та водночас і всемогутні в своїй любові й ніжності.
Ледь чутними словами я лоскотав маленьке Оксанине вухо.
— Мала, чуєш мене?
— Чую, — долинуло знеможене зітхання.
— Я б оце задушив тебе в обіймах тільки для того, щоб самому й воскресити тебе, мов господь-бог!
— Ну, задуши.
— Не віриш мені? Від тебе ллється така сила, що я справді мов бог вознесений над просторами і готов запліднити оці піски, води і навіть повітря! Але все забираєш ти спрагло, невситимо, невтомно…
— Як тобі не соромно таке казати!
— Сором, коли є сторонні й чужі. А ми з тобою — самі. Може, ми щойно народилися. Я виник з простору, а ти вийшла з піску, народжена мною. Глянь: все твоє тіло в піску! І це вже не той пісок, що довкола, це щось надзвичайне, як ти сама!
Її шия, груди, живіт, стегна іскрилися крихітними крупинками кварцу. Безмежні піщані поля всуціль складалися з безбарвної одноманітної субстанції, а тут кожна окрема піщинка світилася на сонці золотом і була прозора, як магічний кристал. Чи не так і кожна людина, взята в своїй окремішності, світиться і виграє дорогоцінними гранями своєї неповторності, а кинута в натовп, загублюється в ньому, стає жалюгідною жертвою суцільного зоднаковіння, і хоч що б там виспівували казенні душі про переваги так званого колективізму, хоч скільки б повторювали, що гуртом і батька добре бити, — гурт завжди залишиться гуртом, юрба — юрбою, а людина може восторжествувати тільки у своїй самоцінності.
— Ми як на острові,— сказав я, — коли б отак — на все життя. Бути тільки вдвох. Щоб ти більше не втікала, а я не ждав. Вже не відпущу тебе ніколи! Як у тій пісні: і сам не піду, і тебе не пущу.
— Я б теж — отак назавжди. Щоб нікого більше не бачити. Рвалася до тебе, а тепер мені більше нічого й не треба…
— Рвалася — і мовчала цілі роки?
— Я ждала.
— Чого ж ти ждала?
— Коли все скінчиться.
— Що скінчиться?
— Ну, все. Хіба я знаю? Людська нужда. Наші муки. Може, отой колючий дріт, за яким я була в Німеччині. А тут кинулася — вся Волга перегороджена, і Волго-Дон, і Куйбишевська ГЕС, там були ще з Біломорсько-Балтійського каналу і з каналу Москва-Волга, до самої смерті за колючим дротом, а ще далі, кажуть, вся Азія обплутана тим дротом: і степи, і тайга, і тундра. Що ж це таке, Миколо? І де йому кінець?
Я пригорнув її, погладив м’яке волосся.
— А ти допитувалася, навіщо я везу тебе в цю пустелю. Людині треба забратися в таке місце, де не дістане її ніякий уряд. Я вже давно задумав: як тільки ти з’явишся, вкраду тебе од усього світу — і сюди!