Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Ситуація різко змінилася, коли 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України.

Загальне правило частини третьої ст. 8 Конституції встановлює: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Контекст має істотне значення для з’ясування змісту нормативно-правових актів. Однак з посиланням на контекст не можна стверджувати, що, раз у частині третій ст. 8 Конституції гарантується звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту прав і свобод людини і громадянина, то і попереднє положення цієї ж частини про те, що норми Конституції є нормами прямої дії, стосується тільки положень Конституції, що встановлюють права та свободи людини і громадянина. Отже, частина третя ст. 8 Конституції надає значення норм прямої дії всім нормам, які формулюються в Конституції України.

2. Іншою ознакою правових норм, що встановлюються Конституцією, є їх найвища юридична сила. Раз «Конституція України має найвищу юридичну силу» (частина друга ст. 8 Конституції), то і всі встановлені нею правові норми мають таку ж юридичну силу. Раз «закони ті інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй» (частина друга ст. 8 Конституції), то це стосується кожної правової норми, встановленої Конституцією. При цьому слід враховувати, що викладене стосується всіх правових приписів, які встановлюються Конституцією, тобто правових приписів, які: 1) встановлюються Конституцією прямо; 2) прямо випливають із положень Конституції та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

3. На додаток до визнання правових норм, що встановлюються Конституцією, нормами прямої дії, Конституція і закони України надають судам повноваження тлумачити і застосовувати положення Конституції.

Конституція і закони України встановлюють мінімальну різницю у повноваженнях Конституційного Суду, з одного боку, і судів загальної юрисдикції, — з іншого, тлумачити і застосовувати Конституцію: 1) якщо Конституційний Суд має право давати нормативне (таке, що має значення для невизначеного кола осіб) тлумачення Конституції та законів, то тлумачення, яке дають суди загальної юрисдикції, є індивідуальним (стосується тільки спірних правовідносин, що є предметом розгляду в суді). Роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства, які даються пленумами вищих спеціалізованих судів (ч. 2 ст. 36 Закону «Про судоустрій і статус суддів») не мають нормативного значення. Вони лише відображають судову практику, що склалась та має враховуватись при тлумаченні актів законодавства, оскільки «закон» є «чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди»[443]; 2) якщо Конституційний Суд може визнати закон чи інший акт (їх частину), справи щодо конституційності якого підсудні Конституціййому Суду, неконституційним, що повністю виключає застосування такого закону чи іншого акту в подальшому, то суд загальної юрисдикції вправі лише не застосовувати закон чи інший акт, питання про конституційність якого належить до повноважень Конституційного Суду і який не відповідає Конституції, що прямо не впливає на застосування цього закону чи іншого акта іншими судами (разом з тим, до компетенції судів загальної юрисдикції належить визнання такими, що не відповідають Конституції, нормативно-правових актів, справи про конституційність яких не підсудні Конституційному Суду).