Новітнє вчення про тлумачення правових актів

До стенограми Конституційний Суд звернувся і в іншому випадку: «Із стенограми пленарного засідання Верховної Ради України від 8 жовтня 1999 року вбачається, що під час обговорення проекту Закону України «Про внесення зміни до статті 13 Закону України «Про статус суддів» мотивом його прийняття було приведення частини другої статті 13 Закону в редакції від 15 грудня 1992 року у відповідність до частини третьої статті 126 Конституції України».

Типовим прикладом використання зовнішніх щодо закону, який тлумачиться, джерел є наступне мотивування Конституційним Судом України свого рішення у справі про призначення суддів від 16 жовтня 2001 р.: «Отже, приймаючи названий Закон («Про Вищу раду юстиції» — Авт.) тим самим складом Верховної Ради України, який у 1996 році ухвалив чинну Конституцію України, парламент конкретизував відповідне конституційне положення, зазначивши в пункті 1 статті 3 та статті 29 цього Закону, що Вища рада юстиції вносить подання про перше призначення на посаду судді Президенту України. Це свідчить, що визначаючи повноваження Вищої ради юстиції з цього питання, парламент не включив до них внесення подання Верховній Раді України про обрання суддів безстроково. Такий підхід до законодавчого регулювання повноважень Вищої ради юстиції є по суті визначенням парламентом змісту положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України»[433]. Яким складом Верховної Ради приймався Закон «Про Вищу раду юстиції» — це є зовнішнім чинником і не має будь-якого юридичного значення. І не варто було Конституційному Суду поступатися своїми повноваженнями шляхом визнання права парламенту визначати при прийнятті законів зміст положень Конституції. Значно більше значення порівняно з прийняттям Закону «Про Вищу раду юстиції» тим же складом Верховної Ради, яким була прийнята Конституція, має та обставина, що прийняття Конституції було актом установчої влади народу, здійсненим Верховною Радою від імені Українського народу, а закони Верховна Рада приймає від свого імені як державний орган (єдиний орган законодавчої влади).

У той же час Конституційний Суд не врахував, що термін «призначення» у п. 1 частини першої ст. 131 Конституції треба було тлумачити у системному зв’язку з частиною першою ст. 128 Конституції, де йдеться про «перше призначення». Раз є перше призначення, то є і друге. Отже, «призначення суддів на посади» — це родове поняття стосовно видових понять першого призначення судді на посаду і безстрокового їх обрання на посаду Верховною Радою.

Іншого разу в мотивувальній частині судового рішення Конституційний Суд послався на: 1) зміст проекту закону, поданого Кабінетом Міністрів; 2) несхвалення цього проекту; 3) прийняття Верховною Радою фактично альтернативного проекту, поданого народними депутатами; 4) думку народних депутатів (очевидно, висловлену при обговоренні проекту). Потім Конституційний Суд зазначає, що таке розуміння Закону випливає також із лінгвістичних висновків фахівців[434].