Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, можна так сказати, що жиди в Україні були здавна, а от жидівського питання – наче не було.
Воно випливає лише з упадком Великого Князівства, за Козацьких Воєн, підчас отих – Перших Визвольних Змагань від Польщі; про це ми вже писали, але… Полишається велике запитання: чи то були спеціально жидівські погроми, як от, скажімо, значно пізніше, за російського панування – у Кишиневі або Гомелі? Та, чи можна тут взагалі щось порівнювати? Адже, зрозуміємо, що жиди як національна меншина у державі Польській, та до того така, що не претендувала на національне самовизвначення, – вимушена була й у польсько–українському конфлікті ставати на бік панівної нації, поляків; а значить – проти українців. До того, не забудемо, все це відбувається не в мирний час, як оті погроми в Кишиневі або Гомелі, а на театрі військових дій, Козацьких Воєн. Отже, спільного з російськими погромами тут є, єдино, нищення людей; що ж до всього iншого…
Адже, подумайте, – там була очевидною саме ідейна сторона справи, а тут? Так, чи можна взагалі – ставити поруч Богдана Хмельницького (або його наступників) та діячів «Союза Русского Народа»?
Та, чи порівнював хтось із жидівськими погромами, скажімо, нищення мирного населення, маврів та жидів, – підчас Реконквісти в Еспанії? – щось ми про таке не чули.
Про свідомі жидівські погроми можна би поставити питання, хіба, підчас Коліївщини 1768, але тут, на жаль, ми позбавлені об’єктивної інформації. Бо, всі відомості про це повстання походять від людей упереджено ворожих тоді до нас, або росіян, або поляків; отже, з нашої точки зору – є радше звичайним наклепом. А як нема відомостей з вірогідних джерел, – доводиться закрити й саме питання.
Про пізніше українське погромство ХХ ст. руками «Союза Русского Народа», – годі й писати: тут і останньому дурневі все має бути ясно. До речі, жидівські погроми в Галичині 1918 – були польськими, в українській частині – їх не було. Про це з усією певністю засвідчив тоді американський консул у Варшаві. Отже, освічені панове поляки навчилися від своїх гнобителів більше, ніж темні українці.
Але, час нам перейти до антисемітизму російського, якого вони з властивою їм спритністю так ловко перевісили на українські плечі.
В Росії як такій, – жидів не було. Вони потрапляють до неї, як населення чужих земель: України, Білої Русі, Литви, Польщі тощо, набутих внаслідок чистої імперської аґресії. Спочатку росіяни не надто сушили собі голови цим екзотичним набутком. Підчас двох аґресій проти незалежного Новгорода, з боку Івана III та Івана IV, – жидів нищили разом із усіма іншими. Однак, коли Івану IV пощастило захопити на час Полоцьк, він розпорядився усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було достеменно виконано.
Пєтр I, в указі 1702, оприлюденому в Європі, запрошував іноземних фахівців оселюватися в Росії, ґарантуючи їм мало не культурну автономію. Однак, при цьому попередив не турбуватися жидів, хоч і мав при собі «нот’юде» – як згодом казали гітлерівці – «необхідного жида», – «бояріна Шафірова» (з колишнiх Шапіро). Їх він ставив навіть нижче від мусульман.
Офіційне ставлення в Росії до жидів, таким чином, було та полишалося суто негативним, впродовж всієї її історії, виключаючи якихось три десятка років після «Вєлікого Октября». Відповідним було й ставлення всієї російської культури, яка дотримувалася завжди послідовно державницьких, тобто – аґресивно–імперських позицій. В цьому ж руслі слухняно плив і нарід.
Не полюбляв, жидів, ніби за надмірну користолюбність «бєссєрєбрєннік» А. Пушкін, від якого вони (жиди) мали звичай не лише побирати відсотки за позичене, але й нахабно вимагати повернення позички. Та відповідно їх і описував. Краще мав би їх знати Н. Гоголь–Яновскій, але плив у загальному руслі; знову ж, нічого крім жадності, їм не приписуючи. Ославивши до того ще й як «поруґатєлів віри християнської» (отiєї – Московського патріархату).
Такий знавець Січі, як Д. Яворницький пише щось там про острови, де були ще й мусульманські та жидівські цвинтарі; от вам і «поруґатєлі»…
Істу скарбницю жидофобства відкриваємо у поштивого Фєдора Міхайловіча Достоєвского, з його незмінними «жідішкамі і полячішкамі». В той час, як не надто вражений російською ксенофобією Н. С. Лєсков у своїй брошурі «Евреи в России» вважав, що потрібно, за прикладом цивілізованих країн, відмінити обмеження для жидів і в Росії, – Достоєвскій писав (наводимо, можна сказати, класику):