Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Саме цією, мало не останньою дурістю російського адмірала, який надумав іще святкувати річницю «дня коронації єґо імпєраторскоґо вєлічєства» під носом у ворога, – повною мірою скористався командуючий морськими силами Ніппона, адмірал, князь Ґейахіро Тоґо (1847–1934, маршал з 1913). Після дводенного морського бою 14–15. 05. 1905, подробиці якого навряд чи варто розписувати, від російської ескадри полишилося чотири броненосці (разом з адміралом Рождєствєнскім) та один легкий крейсер, які було відведено до ближчого японського порту; Владівостока не дістався ніхто, а втрати японської армади були радше символічні, попри героїчний опір російських моряків.
Усю трагічну приреченість цього походу, разом із макабричним фіналом, його загальну атмосферу та почуття людей, що призначені були історією в ньому гинути, десь через півтора десятки років по тому досконало відтворить його учасник, простий моряк Алєксєй Новіков (Прібой) у романі «Цусима», книзі свого життя. Втім, перший та найкращий текст книги порядно пошматувала совєацька цензура, набагато глупіша та жорстокіша від царської. Адже, була вже Третя російська імперія та будь–яка поразка Другої – не працювала на неї. А ще кілька десятків років пізніше, – книга взагалі не могла би з’явитись, – згадайте, з чого ми починали цей розділ.
6. Жидівське питання в Росії
З усіх брудних московських наклепів на українців та Україну, – так званий «украінскій антісємітізм» виявився чи не найбільш живучим. Можливо, у цьому дещо винні й ми самі; бо знаючи, що це брехня – не дуже переймалися виправдовуватись. А ті громили, підбадьорені цим, – насідали ще більше. Бо на час заспокоюються тільки добре отримавши по пиці: такий вже у них історичний досвід, що тут поробиш. Саме це й вимушує нас, час від часу повертатися до жидівського питання. В історії самої України, до речі, абсолютно вторинного. Бо, створене було, тільки й єдино, все тим же «старшім братом»; який – віддамо належне, створив чимало питань, так жодного й не вирішивши.
Питання це й дійсно – вторинне, попри те, що леґенда про прихід апостола Андрія має під собою доволі вагомі підстави. А до того й нагадаємо, апологет християнства – Тертулліан з Александрії (160–240) вважав Скитію християнською країною. Апостольське християнство було віротерпним, не було державною релігією, яка у демократичному суспільстві варварів не могла мати політичного значення, отже й не було державною релігією в жодній з українських держав. Таким чином, у країні в цілому панувала, аж по часи так званого Володимирова хрещення, – повна віротерпність.
Джерелом же антисемітизму або жидофобства, цього не укрити і не спростувати, було канонічне, римське імперське християнство, бо вже 426 в обох Римах виходять погоджено імператорські едикти проти невірних (чи іновірних), які фактично виключають таких із участі у суспільному житті, виключають із числа юридичних осіб. А з іновіруючих в обох Римах – найбільше саме жидів. Не дивно, що вони подаються, мабуть, до Скитії, де вони знають – їх ніхто не переслідуватиме. Чимало подібних еміґрантів додається, правдоподібно, і з падінням Хозарату, хоч ці еміґранти вже не обов’язково є єтнічні жиди, радше тюрки юдаїстської віри. Їх теж приймають до варварського суспільства та ніхто їм не дорікає.
Ситуація радикально змінилася, коли Володимир 988 запровадив обов’язкове імперське християнство, та ще зробив його державною релігією. То була ганебна капітуляція перед рабовласницькою імперією, та ще й від імені країни, яка завжди їй збройно протистояла. Капітуляція, до речі, дурна, бо не викликана жодною історичною необхідністю. Акт чистого волюнтаризму, хіба не так? – але, чого власне й очікувати від пияки та розпусника? Це переносить до Скитії терпимість до ксенофобії та рабства. Втім, нарід не дуже сприймає оті «проґрєсівниє ідєі», включаючи й «цєнтралізованноє ґосударство», бо до першого жидівського погрому на сході, засвідченого історією в Києві 1113, – проходить чимало часу, більше століття.
Саме такий чималий проміжок часу (кілька поколінь!) – показує, що нарід не дуже охоче засвоював нові ідеї, не сприймав їх; і про подальші погроми ми ще довго не чуємо.
Так і пригадується свідчення з тiєї книги «Історії» Геродота, де він описує сучасну йому Скитію за чотири століття перед нашою ерою. Де й пише, що скити не займають чужоземних звичаїв, особливо ж – від еллінів. Як же це було добре! Бо ж, саме за цей відступ від традиції волею князя – Скитія каратиметься аж по кінець другого тисячоліття…
Потім приходять монголи з їх настановами абсолютної релігійної та расової толерантності, а вже потім ривалізує з ними великодержава Литовська, так само толерантна расово та релігійно. А тому до неї збігає й чимало переслідуваного західноєвропейського жидівства, вільно розселюючись по трьох країнах під литовськими кунігасами – Литві, Білій Русі та Україні.