На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Ця картина приголомшливо близька, вона встигає мене зворушити, поки щезає від спалаху нової ракети.
Я беру свою гвинтівку, рівно її тримаю. Цівка вогка, я стискаю її рукою і витираю пальцями вологу.
За нашим містом, серед луків уздовж річечки здіймався ряд старих тополь. їх було видно здалека, і хоч вони стояли тільки в один ряд, їх називали тополиною алеєю. Нас, дітлахів, тополі чимось приваблювали, і ми цілісінькі дні проводили біля них, слухаючи тихий шелест листя. Ми сиділи під ними на березі річечки, звісивши ноги в її прозорі квапливі хвилі. Свіжий дух води й мелодія вітру в верховіттях тополь оволодівали нашою уявою. Ми щиро любили ці дерева; марево тих днів і тепер примушує моє серце дужче битися.
Дивно, всі спогади, що зринають у мене в пам’яті, мають дві особливості. Вони завжди сповнені тишею, це діє найдужче, і навіть коли насправді було не зовсім так, спогади все одно вражають своєю тишею. Це безгучні появи, вони промовляють до мене поглядами й рухами без слів, мовчки — і їхнє мовчання приголомшує так, що я мацаю собі рукав і гвинтівку, аби не щезнути самому в цій тиші й не піддатися спокусі простягтися долі на весь зріст і тішитися тихою владою спогадів.
У них так багато тиші, бо ми вже не можемо уявити, яка вона насправді. На фронті немає тиші, а він розпросторився так далеко, що ми ніколи не виходимо за його межі. Навіть у віддалених збірних пунктах і в таборах відпочинку завжди гуде притлумлений гуркіт гармат. Ми ніколи не відходимо на таку відстань, щоб його вже не чути. А в останні дні цей гуркіт був просто нестерпний.
Тиша — причина того, що картини минулого пробуджують не так бажання, як сум, нездоланний, невгамовний, тяжкий сум. Усе те було — та ніколи вже не повернеться. Воно минулося, стало іншим світом, куди нам немає вороття. У казармах ці спогади минулого викликали в нас бентежні, нестямні бажання, тоді ми були ще зв’язані з минулим, ми належали йому, а воно належало нам, дарма що ми були вже роз’єднані. Картини минулого поставали в солдатських піснях, що ми їх співали, маршируючи на навчання в долину між рожевим сяйвом ранішньої зорі й чорним обрисом лісу; тоді це були ще яскраві спогади, вони жили в нас і раз у раз поставали перед нами.
Але тут, в окопах, ці спогади зникли. Вони вже не пробуджуються в нас, — ми мертві, і вони відійшли кудись далеко-далеко; ці картини стали загадковим відблиском, що осяває нас іздалеку, ми їх боїмося й безнадійно любимо. Спогади мають велику силу, і наш сум за минулим теж сильний, але минуле недосяжне і ми це знаємо. Згадувати його так само марно, як сподіватися стати генералом.
Та навіть коли б нам дозволили повернутися туди, де проминула наша юність, ми, мабуть, не знали б, що нам там робити. Тих причаєних, таємних сил, які дарувала нам рідна природа, вже не можна було б відновити. Ми були б там, блукали б тими ж місцями, з любов’ю впізнавали б їх і розчулено відвідували б їх знову. Але ми відчували б той самий смуток, який виникає, коли замислюєшся над фотокарткою вбитого товариша: це його риси, його обличчя, і дні, проведені разом із ним, збуджують у нашій пам’яті оманливий, живий образ, але все-таки то не він.
Ми вже не будемо з’єднані з тією місцевістю, як колись. Адже нас вабило сюди не тому, що ми бачили її красу, переймались її настроєм, ні, ми відчували, що ми одне ціле з нею, нас переповнювало почуття братерства, єдності з усім, що нас оточувало в житті, це почуття немов відокремлювало нас від наших батьків і робило їхній світ трохи незрозумілим. Ми так ніжно й захоплено тішилися всім навколишнім, що кожна дрібничка вела нас дорогою у нескінченність. То був, напевне, привілей молодості; ми ще не бачили ніяких розмежувань, і нам здавалося неймовірним, що все на світі має свою межу; ми передчували кров, і це передчуття єднало нас із життям.
Сьогодні ми блукали б по місцях нашої молодості, як подорожні. Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?
Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні, — мені здається, ми вже пропащі.
Руки в мене холонуть, шкіру обсипає морозом, хоча ніч тепла. Прохолодою віє тільки від туману, моторошного туману, він плазує поміж мертвих, що лежать перед нашими окопами, і висотує з них останні, десь іще сховані краплини життя. Вранці вони стануть бліді, зелені, а кров у них застигне й почорніє.