Її ім’я було Татьяна
- Автор: Суворов Виктор
- Язык: украинский
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Її ім’я було Татьяна». Краткое содержание книги:
Хто працює ударно, тому за один день бригадир міг дві палички у відомість уписати, своєму другу-товаришеві по чарці — три, своїй ненаглядній — хоч п’ять паличок. Потім у кінці сезону йде розрахунок. Після виконання поставок державі в колгоспі залишилося стільки картоплі, стільки капусти і стільки моркви. Щось відкладали на насіння, а решту ділили. У колгоспі ось стільки людей. Усього за сезон на всіх зараховано стільки-то трудоднів. Ділимо запаси на загальну кількість зарахованих паличок. Отримуємо, що один трудодень — це стільки-от картоплі, стільки-от капусти чи буряка. Після того роздаємо кожному, залежно від його заслуг.
Однак колгоспи для того й створювали, щоб держава вигрібала з колгоспних комор стільки, скільки їй потрібно. І вона вигрібала відповідно до своїх потреб і планів. Тому до кінця сезону зароблені палички могли взагалі нічого не означати.
Народ наш не дурний. Він давно знав просту мудрість: хто добре везе, того і вантажать. Так навіщо мужикам дбати про результати своєї праці? Навіщо добре працювати, якщо за це тобі збільшать план поставок державі?
Сенсу працювати не було. Жодного. А добре працювати й поготів. Стимули знищено. Тому село гнало самогон і спивалося. Столітня трудова мораль села стрімко руйнувалася і розмивалася.
Народ колгоспну систему оцінив влучно і відразу:
Сам Хрущов був змушений визнати, що справа йшла саме так. 1945 року він відвідав свою рідну Калинівку. Ось його розповідь. Зрозуміло, не для друку, а в тісному колі, на червневому пленумі ЦК 1957 року.
«Товариші, мало сказати, що вони погано жили. Коней немає, возів немає, хліба немає. Я попросив тоді товариша Гречка допомогти кіньми (тоді в армії було багато трофейних коней). Він дав коней, вози, хомути. Привели коней, а колгосп їх не приймає, адже за ними потрібно доглядати! А колгоспники в колгоспі працювати не хочуть. Вони за свою роботу лише палички отримували. Вони хотіли б, щоб солдати за цими кіньми доглядали... Годувати коней колгоспники не хочуть, вони у цьому не зацікавлені. Ось таке лежаче становище було не лише в Калинівці, а взагалі у нашому сільському господарстві.
Я бачив, що вони сіють ті культури, які не дають урожаю. Але що я міг їм порадити? Сіяти треба все передбачене планом. А план який! Сидять генії в Москві й розписують, скільки посіяти ярої пшениці, скільки озимої, скільки ячменю, скільки буряків. І так розписують зверху донизу. Хто ж міг відступити від цього так званого плану? Ніхто. Той, хто змінить структуру посівних площ, той порушить директиву.»