Ольга Токарчук. Останні історії

Я вже одинадцята. Петро — тринадцятий. У моїх снах Петро двоїться, троїться, раз він молодий, раз — старий. Раз на мене кричить, раз пригортається до мене. Сьогодні в моєму сні п’є гарячий чай зі свого гидкого фаянсового горнятка. Чай парує, і краплі пари осідають на Петрових бровах. Потім замерзають і стають бурульками. Не може розплющити очей. Іде до мене, як сліпий і просить, щоб я йому зняла ті бурульки. Я безпорадно роззираюся по кухні у пошуках спеціальних інструментів. Він каже “льодняк” чи щось подібне і показує рукою на шухляду. Це означає, що існує інструмент, щоб зняти бурульки з очей, і він його має. Він готовий до всього.

Існує ще одна відмінність між Петром і мною, і я зі задоволенням записую її собі в голові. Спочатку радше вишукуєш подібне. Люди цілі дні проводять разом, запитуючи про все, і виявляють, що “я теж”, що “у мене так само”. Але кінець — інший. Подібності були невинною оманою.

Він не вмів бавитися, може, власне тому здався мені таким старим, хоч тоді, коли я з ним познайомилася, не мав ще тридцяти п’яти. Навіть коли танцював на власному весіллі, виконував завдання. Так, танець приносив йому задоволення, бо він має приносити задоволення. Але задоволення це було автоматичне. Коли робив щось, то робив саме те, а не щось інше. Коли фарбував паркан, то фарбував паркан. Коли перевіряв контрольні, то перевіряв контрольні. Коли кульгав, то весь був кривий, ніхто не міг сумніватися. Коли мовчав, то був як німий. Це комічно — постійно був в одному місці, а це місце — в одному часі. Прив’язатися до себе, як бездомний пес. Не пересуватися ані на міліметр від того, у чому сидиш, не виглядати щомиті назовні.

Я — навпаки. Ніколи не перебуваю у такому постійному місці, ніхто мене там не впіймає. Я весь час бавлюся. Бавлюся, підмітаючи і чистячи картоплю, вдаю, що то забава. Бавлюся, що Петро помер і лежить тепер замерзлий на веранді, чекаючи ліпших часів. Нічого не роблю серйозно. Бавлюся, витоптуючи на снігу літери.

Тітка Маринка говорила, щодень, відразу після заходу сонця, світ на три хвилини стає блакитним. І тоді, коли загадаєш бажання і побачиш блакитний світ, воно здійсниться. Власне це тепер бачу через вікно — світ блакитний. І виявляю полегшено, що не маю жодних бажань.

Росіяни вперше з’явилися вночі, заховані за монотонним гуркотом вантажівок. Петро висиджував, притискаючи вухо до радіо.

Перші дні були днями перешіптувань. Люди тільки шепотіли і шепотіли. Перешіптування носилися над селом і піднімалися, як дим із комина, низько над полями пшениці. Потім стало тихо. Перше, що забрали, — радіо. Треба було сидіти вдома і чекати. Складали якісь списки, переписували, організовували. Вдень їздили військовим автомобілем і піднімали хмари жовтої вересневої пилюки.

Петро втратив роботу. Вночі було чути їх зі школи, де вони розквартирувалися — стріляли по стінах, у портрети Ньютона і Коперника.

Вже стало зрозуміло, що вивозитимуть поляків. Я довідалася про це від Мирона. Але, стверджуючи це, він сказав насправді щось інше. Висловився так: “Добре тобі. Вийшла заміж за старого, а тепер поїдеш із ним до білих ведмедів”. А може, цю новину принесла тітка Маринка. Тоді вона справді сказала: “Роби щось. Якщо рушити звідси — загинете”. Про всяк випадок, коли Петра не було вдома, я зняла зі стіни ікону, а на її місце повісила, вирізаний з газети портрет Сталіна.

Потім до нас поселили пару цивільних росіян. Були лікарями. З того дня ми ділили кухню, чого Петро не міг стерпіти. Сидів цілими днями на застеленому ліжку в кімнаті й виходив тільки тоді, коли квартиранти звільняли кухню. Так, щоб їх не бачити. Але це були милі люди. Ми не дуже розуміли одне одного, але скільки то треба знати слів, щоб порозмовляти? Вона була гарна, широколиця, з повними губами, дрібненька, як ласиця. Колись, коли ми розмовляли про сукні, коли мацали тканину наших спідниць, коли торкалися до ватяних плечиків наших кофтинок, виявилося, що ця Люба не носить білизни. Під час війни виробляють гармати і пускові установки, а не білизну. За якимись перевдяганнями, коли ми приміряли одежини одна одної, я зі соромом помітила її голі сідниці й несподівано явне кучеряве звірятко.

Труси. Досі вони не видавалися мені чимось важливим, не можна було трактувати їх серйозно. А виявилося, що ми могли жити завдяки трусам. На своїй машинці, яку я отримала від Петрових родичів, як шлюбний подарунок, я шила офіцерським дружинам труси. Я зробила собі паперові викрійки і з квітчастого ситцю, гладкого і слизького атласу, з білої постільної бавовни я шила десятки трусів на день. Чоловік Люби, Фьодор Івановіч, забирав їх, запаковані в сірий папір, а потім приносив гроші, спирт, чай. Уперше в житті я працювала для себе і для родини. Нам вдалося поїхати з Петром до Трускавця, і тепер вже я запросила його на морозиво, і воно текло нам по руках. Крамниці ще не спустошували, і я купила собі чудові весняні мешти і пляшечку парфумів. Пляшечку, вже порожню, але все ще пахучу, я мала ще в Левіні, а це означає, що вона проїхала зі мною півсвіту і спокійно лежала в туалетному столику, тоді, коли набагато важливіші предмети пропали. Кругла пляшечка з чорною ебонітовою закруткою вижила, а моя дитина ні.

Ті труси нас приспали. Я думала, що трусами можна залагодити все, що успіх, пов’язаний з гендлюванням білизною, що триватиме і вбереже нас від найгіршого. Кружляли новини, що зникають цілі родини, що на світанку приїжджають за ними вантажівки і вивозять на схід. У нашому селі ще нічого такого не було, може, тому, що у школі, відразу за парканом був штаб, може, це правда, що найтемніше — під ліхтарем. Спочатку я придивлялася до резиденції дідька через паркан, вдаючи, що роблю щось у саду, що розвішую прання на мотузці, протягнутій між двома сливами. Я бачила, як вбігали сходами і зникали в будинку, щоб за якийсь час вибігти з нього, поспішно сісти в газик і від’їхати. Я вивчала їхні обличчя, запам’ятовувала їхні звання. Вони були впевнені в собі. Тепер мені спадає на гадку слово “сон”. Вони були впевнені в собі, ніби спали. Ніби це все відбувалося у їхніх головах, а вони, ті чоловіки у полинялих, тісно застібнутих під шию мундирах, знали в тому сні все. Від початку до кінця. Диктували мені, що має відбутися. Були учасниками гри, яку самі вигадали.