Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

Жозефіна газет не купувала, та завжди знала всі новини від пані Маєрової, дружини лікаря з жіночих недуг, з якою по обіді здибалася в цукерні. По вечері, коли її мудрий синок Ґеньо попросив дозволу раніш лягти спати, вона втішено посміхнулася...

Місько повернувся пізно, тобто під ранок, і був заскочений появою Зоні в нічному вбранні невихололої удовиці. В руках вона тримала ту давню скарбничку, яку колись Місько з Ґеньом старанно ховали в саду.

— Скажи мені, що це?

Місько не розгубився.

— Пригадуєш маминого годованця?

Зоня не дослухала.

— Він приходить, як тінь, і складає в скарбничку гроші? Ти давно мало не втрапив до криміналу, коли просився переночувати в плебанії і називався рідним сином адвоката Гвоздецького?! Скільки панотців зичили тобі? А коли ти лікував бабів під Дрогобичем, підстригаючи їм волосся та купаючи у воді з нафтою? Куди поділися їхні гроші, зашиті в сорочки задля кращого ліку? Я тебе вирятувала — місяць сидів тихо, як миш!

Зоня висипала все, що тарабаніло в її нервових руках: на столі зблиснула бронзулетка, покотилися жовтаві перлини, дзвякнув годинник на ланцюжку, зашелестіли паперові асигнації.

— Тобі ж обіцяли роботу в крамниці Антона Кафки, але то для тебе дешпект[44]? Невже так важко подати капелюха і піднести покупцеві люстерко? Продавати куфри в Розенцвайга ти не схотів: руки стомляться знімати з полиць і ставити на місце. «Регулятор» тобі також не підійшов — а раптом прийдуть отці, що впізнають «сина Гвоздецького»?

— Зоню, я незабаром... Хочу поїхати у Відень... Ще трохи часу...

— Ти поїдеш завтра вранці, щоб я не мала встиду! Вже газети пишуть про молодого урядника з фальшивою посвідкою. Може, який нишпорка вистежив тебе? Не поїдеш — сама піду до поліції!

На ранок Зоня вже шкодувала брата і ні слова не сказала про свою погрозу. Все-таки рідна кров.

Міськові й справді потрібно було не більше тижня, щоб нарешті умовити доньку нафтаря Теофілевича завіятися з ним у світи, а не роздратовувати своїм посагом джиґунів-офіцерів, що програлися і пропилися до нитки.

Панна Теофілевичева брала уроки співу, на що її батько погодився під скрегіт зубовний, бо вбачав у тому даремні витрати і загрозу непевного театрального товариства, в якому молоді дівчата привчаються до кокаїну і розпутства. Панна вчасно наковталася снодійних пігулок, але рівно стільки, щоб не заснути навік, а лиш налякати заможного татуся... З того часу вона замешкала спочатку у своєї подруги Маєрової, а потім винайняла окреме житло на Коперніка. Обидві вимріяли собі акторську кар'єру: худенька і субтильна Маєрова вчилася, як ми впевнилися, танців, а пухкенька Теофілевичева заливалася колоратурами, мовби соловейко.

Опісля вдалої втечі Маєрової донька нафтаря замислилася, чи не гайнує даремно часу у Львові. Вона була знайома з Владиславом Стальським, репортером з «Бальтіше Цайтунг», який посіяв у її мізках феміністичні погляди, щоб швидше умовити до таємного злягання: мовляв, рівноправ'я починається з того, що жінка (панна чи пані) сама обирає, коли і з ким пізнавати закони спокуси. Панна пручалася, бо той кавалер не викликав ніякого калатання в серці. Инша річ — Місько...

Вони познайомилися в кабареті. Поки Стальський добував для своєї супутниці освіжаючого напою, привабливий юнак студентського вигляду простяг їй букетик фіялок — і зник. Панна пошкодувала, що Стальський так швидко повернувся...