Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

Едельманів ніс засвербів, коли він побачив кучерявого молодика, вбраного за останньою модою, що не йшов, а пурхав над бруківкою. Зрештою, «турбійон» означає — вихор. Одне слово, освічений асистент не справляв вражіння серйозної людини, доки наодинці з Шимоном не виклав чіткі ділові пропозиції і не розписав на папірчику майбутню мережу збуту. Було кілька підпільних ювелірів, що вдатні клепати яйця Фаберже, як ціла куряча ферма. Та до олов'яного срібла потрібні правдиві коштовні камені! І вони є — на півдні Африки відкрили цілі діамантові поля...

— Я саме звідти, — сказав Турбійон, — викупив невелике поле, знайшов робітників і наглядача. Справа посувається: перші діаманти вже обробляє Брудерман. А знаєте, яким чином воно мені дісталося? Перегонами! Нас там були тисячі! І бігти довелося по такій подовбаній місцині, наїжаченій каменюками, що можна було собі в'язи скрутити! Я примчав серед перших — і найкращий шмат землі — мій!

Шимону й не спало на думку перевірити якимось чином знайомство цього верткого французика із самим Брудерманом, що постачав прикраси в усі королівські родини Европи: він лише почав рахувати, скільки сотень доларів безболісно відірве від серця на такий безпрограшний бізнес.

— Не менше чотирьох тисяч! — промовив легковажний Турбійон дивовижно категоричним тоном. — І це лише перший внесок!

Едельман аж голову втягнув у плечі: він що — глитатиме долари, як слимаки?!

Якби Андре кинувся умовляти, натякаючи на витрачені гроші — свої і знаменитого хіміка, то Шимон, певно, не пристав би на таку пропозицію, бо це означало — він знову сідає на мілину. Та його співрозмовник й бровою не повів, а перемкнув свою увагу на вродливицю в хутрі, яка пила каву в компанії з невиразним типом, дарма що у військовому мундирі.

— Божественна пані! Але чому вона не скинула свого хутра? Там, певно, порцелянова цера ледве прикрита шовками...

Шимон скосив око, все ще тривожно розмірковуючи над пропозицією. Андре посмоктував вино, не відводячи погляду від пані в хутрі, що з байдужим виразом обличчя розмовляла з військовим. Ось її супутник різко підвівся, махнув головою, як загнузданий кінь, і вийшов. Пані ніби й не бачила.

— Я все обміркував...— прошелестів Едельман. — Погоджуюся...

Андре його не почув, захоплений позиранням на вродливицю.

— Завтра принесу гроші.

— Як гроші? А, гаразд! Десь так в обід — я довго сплю! — безтурботно відповів Турбійон.

Пані куталася в хутро, ніби її лихоманило. Вона підкликала кельнера — і за мить перед нею стояв келішок темно-брунатної барви.

Едельман попрощався з Андре, заплативши за вечерю, але з ресторації вийшов сам: француз прикипів до незнайомки, ніби й забув, які важливі справи вирішував з Шимоном.

Пані в хутрі при знайомстві називалася Ізабельою Машитинською, генеральською донькою, що приїхала до Будапешта по батьковій смерті відсуджувати у захланної молодої мачухи своє майно. Вона цілими днями блукала містом, заходила в крамниці, брала в борг сукні, а другого дня відпродувала їх перекупці. Спитаєте, чому їй так вірили? Якби ви зазирнули у смутні блакитні очі, ви б віддали їй увесь свій маєток — лишень би вона усміхнулася підмальованими вишнево вустами!