Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пісок розпечений, і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі.— Може, хоч якось утамую спрагу.
Не встиг розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
— Пити, пити, — вже кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.
Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.
— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста та холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить.
Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.
— Пити! Пити! — попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись, до юнака й промовила:
— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!
— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть живими людьми.
— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.
— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні: