Казки народів світу

— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.

Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:

— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.

— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.

— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.

Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.

— Дякую тобі,— сказала фея. — Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.

— А де ж та скринька? — спитав королевич.

— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, — відповіла фея.

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:

— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.

Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:

— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.

— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.

— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

— Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене!

— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду.