Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Там був лікар, і він нас обходив. Там ми чекали транс­порту, щоб їхати до лікарні. Там нам кололи знеболювальні, обробляли рани і просто чекали, коли буде транспорт.

Потім машина приїхала і волонтер, який потім загинув, до речі. Він волонтерив тим, що вивозив поранених. Нас іще супроводжувало двоє дівчат: медсестра і польська журналістка. І ця друга дівчинка, Лада, вона і зараз там. Вона мені розповіла, що вже пізніше, як ми з нею знайшлися, цей волонтер загинув.

І ще коли нас вивозили, було таке переживання, що ми поїдемо не тією дорогою і потрапимо в полон. А їхали ми вночі. Шість годин треба було об’їжджати Луганськ. Але він добре доїхав — нас привезли в лікарню. По дорозі дядя Саша — було таке, ну, йому дуже боліло, і видно, що він марив, прощався з життям, — мені казав, що всьо. А я тримав його за руку і казав, що впевнений, що все буде добре. А коли Саша приходив до тями, то вибачався, що таке говорить. І коли нас уже привезли в лікарню в Щастя, і відкрили двері вигружати, і я почав казати: «Його першого забирайте», а він: «Нє, нє, його першого. Мені вже не допоможе». Нас забрали. Потім Харків і Львів одразу. Пам’ятаю вертольот цей, що вивозить поранених. Він прилетів під ранок. Пам’ятаю, що дуже комфортні ці носилки. Їх просто підвішують у вертольоті. У Харкові перших оперували, а звідти борт до Львова.

Пишучи про Петра, не можна не згадати про дядю Сашу — Олександра Косолапова, уродженця містечка Щастя біля Луганська, добровольця «Айдару». Урешті, найкраще про нього написав саме Петро: