Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Бінокль то є. Навіть підзорну трубу можу дати, — усміхнувся Дмитрик. — Але чому це вас усіх на експедиції потягнуло?

— Кого це всіх? Я сама!

— Зо два тижні тому Рося на якісь розкопки збиралася, то я водив її до свого тата, щоб мета-лошукача їй позичив!

— Металошукача???

— Ну... В мого тата, але це між нами, — хлоп’як зашарівся, — хобі таке: чорна археологія!

— Леле, мало не чорна магія! — волосся на Софійчиній голові заворушилося.

— Та ні! Це просто коли ходиш сам собі поля-ми-лісами, сам собі старожитностей шукаєш.

— Ой, а хіба так можна?

— Ну, якщо врахувати, що на державні дослідження не дають коштів і тими полями-лісами все одно ніколи не пройде нога справжнього науковця... Якщо врахувати, що за рік-другий те, що вигорнуто під час весняної оранки, все одно роз-

трощать під час оранки осінньої... Словом, тато змайстрував собі такий апарат і познаходив з його допомогою вже багато цікавих штучок! У нас наче маленький музейчик удома! Наконечники стріл, сережки, кулони, застібки всякі — якось при нагоді покажу!

Ах он воно що!..

— А... той апарат Роська вже віддала? — поцікавилась обережно.

— Ні, тато побачив, що це людина, якій можна довіряти. — Дмитрик зачервонівся ще дужче. — Дозволив їй користуватися, скільки схоче!

Отже, Підліснячка, мало того, що знайшла причину приклеїтися до Дмитрика Іваненка і його батька Дмитра, то купила голодного на враження Сашка старовинними залізячками! Гарно придумала: на таке навіть Софійка спокусилася б! І хитра ж яка: металошукачем прикрилася! Буцім вона й без пристроїв не бачить крізь землю, буцім вона зі своєї тритисячолітньої пам’яті й так не знає, що де в землі валяється! І це ще один знак, що Росяна задумала нечисте!..

Коли ж, не годна втримати новину, таки повідомила Кулаківському про металошукача (звісно, мовчала, чийого саме), ще й той добив дівчинку, але вже своїми дурними ідеями:

— Пам’ятаєш, нам учитель історії грузив, ніби за Вишнополем є місця, де євреїв розстрілювали? Ет, цього глюка туди б, на розслабоні всі їхні золоті висюльки познаходив би!

Волосся на Софійчиній голові мало не стало дибки:

— У тебе дівчину з-під носа викрадають, а тобі криваве золото на умі!

— Тю, яка шугана! Проїхали: прикольнувся я! Пожартував, повипендрювався трохи, що такого? Хочеш, іще раз поїдем за нашими коханцями?

Але Софійка чомусь не хотіла.

48. Підготовка

— Бабусю, у вас петрушка посходила? — Зв’язок був поганенький, тож доводилося кричати.

— Та, суш не суш, а щось падалішнє зеленіє! То нинішня навряд чи зійде, — сокорила в слухавку бабуся Ліна.

— А привезти можете? Як будете їхати Сергійка провідувати?

— Можу, чого ж не можу!

— Тільки побільше, ба! Так вітамінчиків захотілося!

— Привезу, привезу своїй любій онучці!

Що ж, із цим вирішено, решту петрушки докупить за свої кишенькові гроші на базарі.

У Пустельника ще кілька днів тому випросила не дуже грубу, хоч і не тонку, малярську щіточку (на радощах не питався, нащо Софійці потрібно).

Тепер до пана Гарбуза збігати: давно просила світлину, що на ній камінь з русалкою. Телефонував, що нарешті вигріб її з-під своїх численних історичних завалів. Сутеніє вже, проте Софійка швиденько.

Світлинка була, звісно, чорно-біла, стара, прим’ята й пожовкла. Та дівчинку й така влаштує пречудово!

— До речі, до речі, як там поживає наш гребінь? Цього питання боялася найбільше, але що вдієш? Доведеться трішечки збрехнути:

— Ох, загубила я його, пане Вікторе!

— Та що ти кажеш?! — жахнувся дідок. — А?..

— ...разом з волосиною!

— Ото шкода! Ай-яй-яй! Це ж... це ж такий скарб! Такий раритет! Цілий маєток! Та який маєток — йому взагалі немає ціни!

Софійка винувато мовчала. Пан Гарбуз помалу вгамувався.

— Шкода! Боже, як шкода! Проте як прийшло, так і пішло! А я ж і про його візерунки дещо позгадував!

— Розкажіть, будь ласка, — мовила Софійка несміливо.

— Пам’ятаєш оті хвильки по нижньому крайчику? Я ще не знав, як їх пояснити! Так от: вужики то!

— Ви... ви хочете сказати — вужі?

— Еге ж, вужі, вужі! Рід змій з родини вужевих! Вони часто трапляються на білокрилівських малюнках! Тоді котів ще не було, вужі могли бути приручені, навіть ловили в хаті мишей! Можна сказати, їх замість домашньої худоби тримали! І, звісно, обожнювали, як і водоплавну птицю!

Бр-р-р, понапринаджувала, п’явка лускошкіра, чортівні всякої! Вже ліпше б у підвалі качки завелися!

Повертаючись, навпроти чорних дверей у підвал мимоволі прискорила крок.

Уже заходячи до під’їзду, краєм ока вловила в кінці двору бабу Валю. Традиційна вечірня прогулянка з Фантиком. З однією хіба різницею: тепер сусідка носила котика на руках. Нещасний звір так вихуд і охляв, що господиня не дозволяла йому натруджувати лапки.

49. ОСТАННЯ КРАПЛЯ

Тендітна панночка з пишною кучерявою смолянистою кучмою на голові й у темних окулярах скромно сиділа на лавочці автовокзалу і стискала сумочку з чимось продовгуватим. Біля сусідньої платформи перемовлялося двоє: надзвичайної вроди модна стильна дівчина років тринадцяти і худорлявий хлопчина з чималим пакетом і палкою готовністю до мандрів у виразних красивих очах. Коли вони зайшли до автобуса “Вишнопіль — Леськовичі”, чорнява панночка так вразилася, що цього не приховали навіть затемнені скельця. Та її замішання тривало хіба якусь мить: чорнявка швидко опанувала себе, злилася з юрбою леськівчанських базарувальників і, притримуючи окуляри та ще навіщось волосся, теж полізла в салон, тільки й того, що іншими дверима.