Відчай

— Блискуча робота, — відповів Ісаєв. — Поздоровляю. Чи сказати їм про трамвайний передзвін, що здивував мене, коли вони гнали на «військовий аеродром», подумав Ісаєв, чи приберегти? Мабуть, варто приберегти, бо в мене тоді тільки промайнула тінь підозри, я справді вірив, що потрапив до англійців, я був надто щасливий, коли після цього ублюдка «нікс фарштеєн», ковдри з клеймом теплохода «Куйбишев» почув оксфордський придих; страшно було повірити, що в смердючий трюм мене кинули свої…

— Чесно признатися, — сказав Рат і, як хлопчисько ставши на коліна біля шофера, повернувся до Ісаєва, — я дуже хвилювався, коли йшов до вас на першу зустріч.

— Зустріччю я називаю інший захід, — посміхнувся Ісаєв, зачаровано розглядаючи вулицю Горького. — Ви йшли на допит, а не на зустріч.

— Питання з Лондоном, яке ви визначили як «головне», — вирішене, правда? — спитав Іванов.

— Залишилося вирішити ще два, — відповів Ісаєв.

— Я пам'ятаю.

— А як зветься цей проспект? — спитав Ісаєв, коли вони переїхали міст, перекинутий через під'їзні колії Білоруського вокзалу.

— Ленінградський, — відповів Рат. — Веде до Хімкінського водосховища, чудові пляжі, сосновий бір; трудящі відпочивають кожної неділі.

— Подивимося?

Іванов кивнув:

— На робітничі новобудови поїдемо наступного разу, в мене незабаром нарада, керівництво не зрозуміє, якщо я запізнюся.

— Ви — керівництво, — Ісаєв посміхнувся, — так вас називає секретар.

Іванов знизав плечима:

— Штампи досить швидко входять у вжиток, витравити їх куди важче… Я маю бути у товариша Абакумова, він міністр — це і є керівництво…

— Санкцію на побачення з дружиною і сином дасте ви? Чи керівництво?

— Це не просте питання, Всеволоде Володимировичу… Ми розділимо його на два етапи…

— Тобто?

— З матір'ю вашого сина ви зустрінетесь найближчими днями, після того як почнете писати сценарій… Стенограф Коля, мабуть, неприємний вам, то я попрошу підключитися до роботи нашого милого Макгрегора… Не заперечуєте, Вікентію Ісайовичу? — не дивлячись на Рата, ствердно запитав Іванов.

— Я з радістю, — відповів той. — З Максимом Максимовичем працювати сама насолода, школа…

— Ви не спитали моєї думки, Аркадію Аркадійовичу, — втрутився Ісаєв, усе ще із захватом дивлячись на людей, що йшли по проспекту, на черги біля тролейбусних зупинок, на вітрини магазинів, не міг приховати захоплення стадіоном «Динамо» (Іванов сказав: «Наш, ми будували») і повторив: — Моя думка вас не цікавить?

— Відводите Рата?

— Аж ніяк… Я почну працювати лише після того, як одержу побачення з… дружиною… матір'ю мого сина… І з ним, Саньком…

— Домовились, — легко погодився Аркадій Аркадійович. — Накидайте кілька сторіночок сценарного плану, ніякої конкретики, імовірності… Після цього матимете зустріч. Якщо передасте цей попередній план, зустріч відбудеться на квартирі… Не напишете — побачення в тюрмі.