Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Ернесто важко підвівся. Через отакого каплуна було по-звірячому побито Джіаніну. На лобі в Ернесто набрякли жили від гніву.
— А пір'я на голові не обсмалене? — спитав він, гамуючи гнів. — Я споживаю лише каплунів з прикрасою на голові, так і передай своєму благородному месеру Кельзі!
Дівчина злякано дивилась на нього. Та Ернесто вже заспокоївся.
— Забирай його геть! Скажи, що він мені не потрібний!
Ернесто покульгав у дім.
Дівчина похитала головою і пішла. Її пройняв страх від думки, що вона має принести назад месеру Кельзі його каплуна.
— Ти замерз, Джованні, — сказала Джіаніна. — Ходімо швидше додому. Певно, нас уже чекають.
Паоло дістав кошик з їжею і міцніше закріпив човна. Відчувалось, що ніч має бути бурхливою.
Вітер висвистував над водою, сіпав за одяг, проносився над луками й скошеними полями, підхоплював з землі сухе листя.
Щоб почути одне одного, доводилось кричати. Хмари затягнули місяць, і лише де-не-де на небі пробивалися зірки. Коли друзі проходили повз склодувну майстерню, відчинилися двері. Широке пасмо світла впало на дорогу, і в тому світлі друзі побачили неприродно велетенський силует склодува, який стояв на порозі, глибоко вдихаючи повітря.
Джіаніна й Джованні, поминувши освітлену місцину, одразу ж знову пірнули в морок. Вони йшли, міцно стуливши губи, підставивши груди вітрові. Вони мовчки крокували пліч-о-пліч по знайомому з дитинства острову, сповнені якимось невимовно прекрасним почуттям.
Марко, що простував за кілька кроків позаду, бачив осяяну світлом із майстерні благеньку одежу товариша. Він прискорив ходу і порівнявся з Джіаніною. Попереду йшов Паоло, вказуючи дорогу.
— Скоро ми будемо дома! — вигукнув Джованні.
«Наступного разу я принесу йому одежу», подумав Марко. Він вирішив разом з Джіаніною розробити план наступу, бо добре знав, яким вразливим був його друг. «У мене є кілька костюмів, які вже стали для мене замалими. Вони марно лежать у скрині. Може, вони тобі пригодяться, Джованні? Нащо їм лежати без діла!»… Так Марко підшукував у думках слова, якими б можна було найлегше умовити Джованні взяти подарунок.
Вони спинились перед каналом, який розділяв Мурано на дві частини.
— Дядечку Андреа! — гукнув Джованні на протилежний берег. Вітер підхопив його слова.
Довелося добре покричати, поки їх не почули. Минув ще деякий час, і нарешті до їхнього берега причалив на своєму поромі Андреа. Він був сердитий, що його так пізно примусили вилізти з дерев'яної будки. Але, побачивши Джованні, він одразу ж подобрів.
— А! Це ти! — пробуркотів поромник. — Ну, залазьте швидше. — Він упізнав і Джіаніну. — Ти знову прийшла сюди?
Андреа відштовхнувся від берега і почав гребти проти хвиль. Вітер куйовдив йому волосся. «Проклята буря!» бубонів поромник, міцно прив'язуючи пором біля протилежного берега.
В садках майже не лишилося листя. Крізь гілля проблискували вогники у вікнах будинків.
— Підемо до нас! — сказала Джіаніна.
Але Джованні вже прямував до свого будинку.
— Я зараз повернусь! — гукнув він.
Коли Джованні зайшов до кімнати, батько сидів перед каміном і дивився у вогонь. На столі стояла тарілка з шматочком ковбаси, яку йому принесла ще за дня сусідка.
— А! Це ти! — мовив Ернесто, піднімаючи голову. — Сідай і їж. Мабуть, добре зголоднів… Здається, надворі погода зовсім розгулялася?
На обличчя Ернесто падали відблиски вогню. Джованні сів поруч нього і простягнув до каміна руки.
— Спочатку трішки нагріюся, — сказав він. — А ви, тату, вже їли?
Батько ствердно кивнув головою. «У хлопця ноги аж посиніли від холоду», подумав він.
— Погрійся, сину!
— Не знаю, чого в мене сьогодні так радісно на серці, — озвався Джованні, не в силі одвести погляду від яскравого вогню.
Батько посміхнувся.
— Буває інколи так.
— Мені треба зараз же йти до Джіаніни, — похопився раптом хлопець. — Вони чекають там на мене. Адже сьогодні Марко спатиме в нас.
А батько в цей час думав про те, що скаже месер Кельзі, одержавши свого каплуна, яким так знехтували. В душі він уже вирішив піти вранці до месера Кельзі і взяти двісті цехінів. А може, краще зачекати, доки багатій вдруге зробить йому пропозицію?
— Тату, а що ви їли?
— Мало не скуштував каплуна, — сказав Ернесто, гірко посміхаючись. Джованні здивовано глянув на нього.
— Їж, їж, та будь дужим, щоб будував добрі кораблі. — Батько витягнув з-під лави поліняку і кинув її у вогонь. Полум'я жадібно лизнуло деревину.