Незвичайні пригоди Марко Поло

Над землею розкинулась зоряна осіння ніч — відгомін літа, що пролетіло в спеці і яскравому світлі.

Але що це? Чи не тихий дівочий сміх долинає з Сан-Міхеле, змішуючись з звуками фагота й далекою мелодією морських вітрів?

— Джованні! Джованні! — вигукнув дівочий голос.

І знову невидимий фагот послав свої соковиті й чисті звуки. Джованні приклав до рота долоні й крикнув:

— Джіаніна! — І потім ще раз, наголошуючи на кожному складі: — Джі-а-ні-на! — І знову, гучно, немов то заспівали фанфари: — Марко! Марко!

«Ти ще й співати будеш!» казав йому батько. Човен з'явився з темноти, немов велика незграбна риба, і прямував до Джованні.

— Джованні, ти бачив вогонь на Сан-Міхеле? — запитав з човна Марко. — Це Джіаніна запалила. Вона хотіла, щоб ти здалеку бачив, що ми скоро будемо тут. Твоїй піратці інколи спадають на думку просто божевільні ідеї.

Він голосно й щиро засміявся.

— Ось ми й знову разом, — сказала Джіаніна, трохи зніяковівши. — Як почуває себе батько?

— Ох, все будує плани. Сидить дома і гадає, що він уже гори може перевертати.

Паоло прив'язав човна до кілка, який стирчав з води. Було домовлено, що Марко й Джіаніна пробудуть на острові Мурано всю ніч і повернуться в Венецію лише ранком.

— Месер П'єтро Бокко буде гніватись, коли дізнається про це, — застеріг Паоло. — Тепер йому неважко буде знайти привід, щоб прогнати мене із служби.

Але Марко заспокоїв його:

— Я цього ніколи не допущу, Паоло. Не турбуйся. Ти будеш зі мною, доки сам забажаєш. Якщо ж я коли-небудь вирушу в подорож, то візьму й тебе.

Друзі прийняли Паоло до свого гурту і, не криючись, одверто говорили в його присутності про все. Він став для них немов старшим братом, завжди готовим прийти їм на допомогу.

Вони сіли на камені й задивилися на воду.

— Значить, це ти запалила вогонь? — спитав Джованні. — Я так і думав, що це ваш сигнал.

— От бачиш, Марко, — вигукнула Джіаніна і від радості заплескала в долоні. — А ти казав: «Безглуздо запалювати вогонь! Хіба Джованні здогадається, що це знак для нього?» Ти не смійся! — з удаваним обуренням промовила дівчина. — Ти сердишся, що я сказала правду!

Насправді Марко було не до сміху. Нестримна радість Джіаніни, що проривалась у її рухах, у виразі її обличчя і в квапливих словах, викликала в серці Марко сум, якого він раніше не знав. Той сум серпанком обволік його почуття і, заглушивши їх, лишив тільки приємний жаль до самого себе.

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.