Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Власне, для Джованні й Джіаніни це була скоріше гра багатої фантазії, тоді як Марко вкладав у свої слова справжню віру в те, що одного чудового дня він дізнається про Зусінку, а може, навіть і побачить її на власні очі. Він уявляв її схожою на Джіаніну: з повними червоними губами і очима, подібними до розпечених вуглин.
Вода дихала прохолодою. Джованні, який був одягнений у короткі штани і взутий на босу ногу, мерзлякувато звів плечі.
Легенький вітерець ніс із селища дим склодувних майстерень.
Склодувні печі в Мурано не згасали й уночі.
Ернесто в цей час сидів на маленькій саморобній лавці перед своїм будиночком. Тільки що його відвідала сусідка Єлена і принесла йому шматок копченої ковбаси. Вона одразу ж пішла додому, бо мала готувати їсти чоловікові, який ішов на всю ніч на роботу. Та Ернесто уже звик цілими днями бути на самоті з своїми милицями і своїми турботами, котрі тепер дошкуляли йому більше, ніж будь-коли.
Він згадував про незвичайного гостя, що приходив сьогодні вранці. Джованні ще нічого не знав про це. До них завітав месер Кельзі і поцікавився, як Ернесто почуває себе. Він був надзвичайно привітним і розмовляв з Ернесто, як з рівним собі. «Ти зараз у нужді, Ернесто. І я хочу допомогти тобі — адже я зовсім не такий поганий, як про мене кажуть. Оте дівчисько, — він показав на сусідський будинок, — надміру вразливе. Але я не беру цього близько до серця, у мене добра душа. Вона втекла? Нехай. На світі досить дівчат, які захочуть працювати в мене. Хіба не так?»
Ернесто, стримуючи відразу, що здіймалася в грудях, не відповів нічого.
«Так от, Ернесто, — вів далі месер Кельзі, — я хочу тобі допомогти. Не можу ж я справді кинути земляка в біді. Якщо тобі потрібні гроші, Кельзі дасть тобі їх. Ми складемо зараз документик, і ти зобов'яжешся в ньому сплатити борг за три роки».
Так приблизно говорив месер Кельзі. Ернесто може одразу ж одержати двісті цехінів або й більше. Щождо процентів, то про них не варто й говорити, вони легко дійдуть згоди…
Заглибившись у думки, Ернесто бавився милицею, котру сам собі змайстрував. Звичайно, він розумів, що месер Кельзі зробив таку пропозицію зовсім не з добрих почуттів, а просто, щоб запопасти до своїх рук його будиночок.
«Якщо ж ти не зможеш заплатити, ми заберемо твій будинок. Тут на папері позначено, що ти винен мені двісті цехінів». Ось який був месер Кельзі. Де б тільки не запахло якоюсь поживою, одразу з'являвся ненажерливий Кельзі й розсипав привітні, співчутливі слова.
Та що було робити Ернесто? Його друзі по роботі досі допомагали йому, і сусіди робили все можливе, щоб полегшити його долю. Але ж вони самі були безпросвітними бідаками, які перебивались з хліба на воду. Боліло в нього також серце, коли він згадував, у чому ходить його син. Двісті цехінів! За ці гроші він міг би купити собі рибальський човен, та ще й для Джованні дещо залишилося б. Гаразд, а чи зможе він повернути в строк позичені гроші? Рибальство давало невеликий зиск. Ернесто знав, що рибалки раділи, коли їм щастило роздобути грошей бодай на їжу та дешевенький одяг для своїх сімей. До того ж він не зможе виїжджати в море сам. Йому треба буде знайти якогось досвідченого помічника. Правда, гребти він як-небудь зуміє, для цього бог дав йому міцні руки. Гребти можна, навіть не маючи ноги. І помічника він, звичайно, знайде, коли в нього буде човен…
Ернесто обдумував свої плани. Йому було тридцять вісім років, волосся на скронях у нього вже взялося сивиною. Тринадцять років жив він у своєму будинку, який побудував власними руками, йому пригадалося, скільки сил віддали він і його жінка, тягаючи ночами камені з руїн старовинної вілли. На тій роботі й підірвалась його бідна Маріета. Коли зводився дім, вона носила під серцем дитину. Зростав дім. Худів Ернесто. Маріета, зціпивши зуби, подавала йому камені. Прогнати її з робочого місця було неможливо.
Коли народився Джованні, бракувало лише даху. Але Маріета вже не підвелася з свого ліжка. Вона померла, коли на вікнах розцвіли квіти.
Кожен камінчик цього будинку був дорогий для Ернесто.
Двісті цехінів!
Все дужче захмарювалось небо.
Ернесто хотів було вже взяти милицю й підвестися з лавки, як відчинилась хвіртка і зайшла якась дівчина з кошиком у руці.
— Це ви, Ернесто? От добре, що я вас ще застала надворі!
— Що тобі треба? — здивувався Ернесто.
— Мене послав месер Кельзі. Я принесла вам смаженого каплуна.
Месер Кельзі посилав йому каплуна!