Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці
- Автор: Роб-Грийе Ален
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Вера Ковальчук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці». Краткое содержание книги:
Почуття небезпеки було таке сильне, що я мало не зомліла. Аби перебороти жах, спробувала зосередитися на чомусь іншому. Та на думку мені спадала тільки чудернацька розповідь Сімона, яку я чула від нього за годину чи дві перед тим.
Він твердив, ніби я не справжня жінка, а досконала електронна машина, сконструйована доктором Морганом, який проводить на мені різноманітні досліди, щоб перевірити можливості. Мовляв, Морган піддає мене різним випробуванням, спостерігаючи за моєю реакцією через своїх агентів, причому деякі з них теж роботи…
А рухи цього вдаваного сліпого, що ніби випадково опинився тут, хіба вони не були незграбно механічними? А ці дивні окуляри, розмір яких здавався мені страхітливим, безперечно, прикривали не очі, а складний прилад спостереження, може, навіть випромінювання імпульсів, що попри волю впливали на моє тіло й мою свідомість. А отой хірург-таксист — хіба це не сам доктор Морган?!
Не знаю, яким дивом натовп на пероні розсіявся — просто нікого не лишилось. Я з неймовірним зусиллям відвернула голову від тих трьох, що гіпнотизували мене, й з надією поглянула на Марі й Кароліну…
Та вони також дивилися на мене крижаними, нелюдськими поглядами.
Вони були не на моєму боці, а на їхньому, всі об'єднались проти мене… Я відчула, що ноги піді мною підтинаються, свідомість тьмариться і я лечу в запаморочливу порожнечу.
Цього ранку я прокинулася з важкою головою і з таким присмаком у роті, ніби звечора перепила чи наковталася снодійних ліків. Але це було не так…
Та що ж саме трапилося вчора ввечері? Я мала зустріти на вокзалі Кароліну, але щось стало мені на заваді… Не могла пригадати, що саме.
Один образ, однак, зринав у пам'яті, та я не здатна була пов'язати його з певною подією. Це був спогад про велику кімнату з розрізненими меблями — продавленими стільцями, старим металевим ліжком, — такі, як правило, складають на горищах старих будинків.
Потім я згадала про газетне оголошення, що його прочитала мені по телефону Кароліна, коли дзвонила, щоб повідомити про час прибуття потяга.
А що я шукала якоїсь роботи, що дала б мені змогу трохи доповнити свій бюджет, то й вирішила піти за адресою, вказаною в тому дивному оголошенні з якогось екологічного тижневика. Але сьогодні я прокинулася так пізно, що мусила поквапитись, аби встигнути на призначений час.
Я прийшла рівно о пів на сьому. Вже майже стемніло. Двері до будинку були незамкнені, і я ввійшла.
Навколо — жодного звуку. У тьмяному світлі, що просотувалося крізь і брудні шибки вікон, я ледь-ледь бачила речі, які мене оточували; вони громадилися довкруг у цілковитому безладді і, певне, були вже ні на що не придатні.
Коли очі трохи звикли до сутіні, я врешті помітила навпроти себе якогось чоловіка. Він стояв нерухомо, тримаючи руки в кишенях плаща, дивився на мене й не озивавсь ані словом, не робив жодного поруху назустріч.
Я рішуче ступила до нього…
ЕПІЛОГ
На цьому оповідь Сімона Лекера уривається.
Я кажу саме «оповідь Сімона Лекера», бо ніхто — ні в нас, ні в поліції, — не вважає, що розділ 8, написаний від першої особи жіночого роду, належить не йому: він вочевидь є невід'ємною частиною цього твору як із мовного погляду, так і з погляду логічного розвитку сюжету.
Сімон — і всі це підтверджують — прийшов, як завжди, на заняття до французько-американської школи на вулиці Пасе і в четвер 8 травня, в другій половині дня. «Він здавався занепокоєним», — говорили на слідстві деякі учні. Але більшість при цьому додавала, що в нього завжди був трохи занепокоєний вигляд.
Та несподівано щира усмішка щезала, губи миттю втрачали чуттєву привабливість і ставали блідими й тоненькими; здавалось, очі вмить западають, зіниці темніють… І він рвучко обертавсь, ніби назустріч ворогові, що підступно скрадався ззаду… Та ззаду нікого не було, й Сімон поступово вертався до звичайного стану, викликаючи подив. Він і сам у такі хвилини здавався розгубленим, ніби віддалявсь на тисячі кілометрів чи навіть світлових років. І швидко прощався, бурмочучи якісь недоладні, непевні, ледь чутні слова вибачення.
У п'ятницю 9 травня він не з'явився на роботу. Це нікого не стурбувало: щоп'ятниці заняття починались надвечір, вони були останніми на тижні, й більшість учнів, особливо навесні, вважали їх необов'язковими; те саме часом траплялось і з молодими вчителями.