Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці
- Автор: Роб-Грийе Ален
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Вера Ковальчук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці». Краткое содержание книги:
Проте зараз ми були на протилежному кінці Парижа. Хоча могло існувати безліч причин, що пояснили б присутність отут цього хлопчика, мене дуже дивувало, що він вештається вулицями так далеко від домівки. Я вже був ладен запитати його про це, та раптом злякався, що моя цікавість може здатися йому дивною, що він стривожиться й, може, навіть утече…
— На вулиці Верценгеторіга, — додав хлопчик, і його голос якось дивно й несподівано перескакував з високих звуків на низькі просто на середині слова.
Ім'я галльського полководця бентежило мене: мені здавалось, ніби вулиця Верценгеторіга має виходити саме на цей проспект, але я припускав, що в Парижі є ще одна вулиця з такою ж назвою. Проте неможливо, щоб двом вулицям в одному місті дали однакову назву, хіба що в історії Франції було два Верценгеторіги. Я поділився своїми сумнівами з хлопчиком.
— Та ні, — відповів він. — Жив тільки один Верценгеторіг, і в Парижі тільки одна така вулиця. Вона в чотирнадцятій окрузі.
Отже, мабуть, я щось переплутав… Ми часто буваємо впевнені в чомусь відверто хибному: досить сторонньому спогадові випадково ввійти до однорідної низки інших спогадів, досить підсвідомо поєднати в пам'яті дві частини різних низок — і в свідомості утворюються якісь химерні поєднання, що мають усі ознаки реальної дійсності…
Але я відклав на потім розв'язання цієї топографічної загадки, побоюючись, що хлопчикові набриднуть мої запитання. Він пустив мою руку, і в мене виникла підозра, що більше не хоче бути моїм поводирем. Може, батьки чекають його вдома на обід?
Оскільки він давно вже мовчав, я навіть із острахом подумав, що він покинув мене й далі доведеться йти самому, без його благодійної допомоги. Мабуть, у мене був досить розгублений вигляд, бо хлопчик сказав своїм ламким, але заспокійливим голосом:
— Схоже, ви не дуже звичні ходити самі. Хочете, я ще побуду з вами? Куди вам треба?
Запитання мене збентежило, та мій випадковий поводир не мусив помітити цього. Щоб він не здогадався, що я й сам не знаю, куди йду, я не роздумуючи впевнено відповів:
— На Північний вокзал.
— Тоді не варто було переходити. Це з протилежного боку проспекту.
Він, звичайно, мав рацію. Аби виправдатися, я сказав перше, що спадало на думку:
— Я думав, на цьому боці менше перехожих.
— Це справді так, — відповів хлопчик. — Та однаково було б одразу звернути праворуч. Ви від'їжджаєте?
— Ні, мені треба зустріти друга.
— Звідки він прибуває?
— З Амстердама.
— О котрій годині?
Я знову вплутався в зайві складнощі. Аби був хоч один потяг у другій половині дня! Хоча, малоймовірно, щоб хлопчик знав розклад прибуття потягів.
— Я не пригадую точний час, — сказав я. — Впевнений, що ще не скоро.
— Експрес із Амстердама прибуває на Північний вокзал о дванадцятій тридцять чотири, — відповів хлопчик. — Ми встигнемо, якщо підемо навпростець. Ходімо. Швидше.
Розділ 7
— Підемо провулком, — сказав хлопчик. — Так буде швидше. Тільки ступайте обережно: тут нерівна бруківка. Але жодного перехожого чи автомобіля.
— Добре, — відповів я. — Буду обережним.
— Я вам казатиму, де вибоїни. Якщо сильніше стисну руку — будьте обережніші… Це тут, повертаймо праворуч.
Краще було б, якби я розплющив очі: й безпечніше, і зручніше. Але я вирішив лишатися сліпим доти, доки зможу. Це, мабуть, було саме те, що називається безглуздим парі. Я чинив, як людина легковажна чи дитина — так, як ніколи досі не чинив…
З іншого боку, темрява, на яку я себе прирік, чудово відповідала тій непевності, тому станові заціпеніння, в якому я перебував, одколи прокинувся. Тому моя добровільна сліпота стала своєрідною метафорою, чи об'єктивним образом, чи роздвоєнням…
Хлопчик завзято тяг мене за руку. Він ішов легко й упевнено, і я ледь устигав за ним. Мав би ризикнути й піти швидше, та не зважувався: я перевіряв простір, цюкаючи ціпком поперед себе, так ніби десь там могло вищеритись урвище…
— Якщо баритиметесь, — сказав хлопчик, — ви не встигнете до прибуття потягу, не зустрінете свого друга, й нам доведеться розшукувати його по всьому вокзалі.
Час, коли ми прийдемо, не мав жодного значення, і я це розумів, проте і йшов за поводирем покірно й довірливо. Складалося дивне враження, ніби він веде мене до чогось невідомого, проте дуже важливого, могло статися, що й Північний вокзал, і пасажир з Амстердама тут ні до чого.
В полоні цієї не цілком зрозумілої мені думки я дедалі впевненіше крокував повною несподіванок дорогою. Ще трохи — і я почуюся цілком добре.