Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Переді мною простягалася довга безлюдна вулиця, яка справді щось нагадувала, та я не міг сказати, що саме: тільки здавалося, ніби я вже бував тут принаймні раз, коли не кілька…

Це був вузький, тихий і безлюдний провулок; його кінця я не бачив.

Здавалося, люди давно покинули це місце й навіть забули про його існування.

З обох боків стояли невисокі будівлі незрозумілого призначення, досить занедбані, декотрі без рам у вікнах, зі знятими дверима, інші взагалі без вікон; а далі — похилені паркани…

На прадавній бруківці, яку вже, мабуть, вік не ремонтували, лежав хлопчик років дванадцяти в сірій сорочці, досить просторій, але звуженій у поясі, в таких у минулому столітті ходили діти з простих родин; він лежав долілиць, мабуть, непритомний…Мені здавалося, що й це вже відбувалося раніше, принаймні раз. І досить незвичайна пригода, яка оце відбувається, могла бути тільки повторенням іншої, давнішої, такої самої, яку я вже пережив і в якій мені було відведено ту саму роль… Але коли? І де саме?

Поступово спогад затуманювався. Що дужче я силкувався згадати, то більше він утрачав чіткість… Може, то було лише нетривке марення. У мене, як і в багатьох інших людей, часом бувають отакі короткі й швидкоплинні привиддя, їх іноді називають пам'яттю майбутнього.

Та, проте, тут радше йшлося про миттєву пам'ять, коли здається, ніби все, що з тобою діється, вже колись було, так наче теперішній час роздвоївся, розколовсь на дві дуже схожі частини — на дійсність і привид дійсності. Та привид починає мерехтіти, хочеться затримати його, а він миготить, мов метелик із прозорими крильцями чи вогник, що тремтить на вітрі й ніби грається з тобою… Ще кілька коротких хвиль — і все остаточно розчиняється й щезає.

Що ж до непритомного хлопчика, то мене втішало бодай одне: липка рідина, в яку я заліз пальцями, обмацуючи брук навколо, — то не кров, хоча й схожа кольором і така ж на дотик.

Насправді це була звичайнісінька калюжа брудної води, забарвленої іржавим пилом. Хлопчик не забруднив одяг, бо впав не в калюжу, а поряд.

Може, хотів уберегти мене від неї, та перечепивсь і втратив рівновагу. Я сподівався, що наслідки падіння не будуть надто серйозними.

Та я мусив негайно йому допомогти. Навіть якщо хлопчик нічого собі не переламав, то принаймні дуже забився. Проте, коли я з материнською ніжністю оглянув легеньке тіло хлопчика, то не побачив жодних ран чи саден ні на лобі, ні на щоках.

Отже, обличчя не потерпіло від падіння, та очі були заплющені, хлопчина ніби спав. Пульс і дихання здавались нормальними, хоч і заслабкими. Так чи так, належало щось зробити; ніхто не міг мені пособити в цьому забутому людьми провулку.

Якби поблизу жили люди, я звернувся б до них по допомогу. Переніс би і хлопчика в чиюсь домівку, якась добросерда жінка поклала б його в ліжко, ми, б викликали «швидку допомогу» чи дільничного лікаря, й він оглянув би дитину.