Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці
- Автор: Роб-Грийе Ален
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Вера Ковальчук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці». Краткое содержание книги:
Наше знайомство було дуже дивним, та водночас і цілком звичайним — познайомилися ми завдяки одному газетному оголошенню. Обоє шукали роботу — неважку тимчасову роботу, що дозволила б заробити трохи кишенькових грошей. Він, як і я, був студентом, принаймні так він казав.
Отже, в тому коротенькому оголошенні, написаному в телеграфічному стилі, з більш-менш зрозумілими скороченнями, йшлося про «мол. чол. чи мол. жін.», що могли б «догл. 2 діт. — хлопч. і дівч.»: з ними треба було сидіти вечорами, забирати зі школи, водити до зоопарку тощо. Ми обоє прийшли в призначений час. Та більш ніхто не з'явився.
Той, хто давав оголошення, мабуть, роздумав або вже знайшов потрібну людину. Й сталося так, що ми з Сімоном прийняли одне одного за особу, яка дала оголошення.
Коли нарешті зрозуміли, що це помилка, і що автор оголошення просто підклав нам свиню (або «підкинув кролика», як кажуть французи), я була дуже розчарована. Та Сімон, не знітившись, удав, ніби не помічає непорозуміння, й заходився розмовляти зі мною так, ніби я вже його працедавець.
— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини? — запитала я. Він відказав, що навпаки, йому буде дуже приємно.
Відповідь «буде», а не, скажімо, «було б», і це означало, що він продовжує розпочату гру. Тоді я теж увійшла в роль, бо це було весело, до того ж він одразу здався мені приємним і гарним хлопцем.
Я навіть наговорила йому, що діти, яких він доглядатиме, не зовсім звичайні: вони належать членам терористичної організації, що висаджує в повітря атомні електростанції… Я не знаю, чому саме така дурниця спала мені на думку.
Потім ми пішли до бістро на проспекті неподалік, і Сімон пригостив мене бутербродом та кавою з вершками. Я хотіла була замовити піццу, та він заходився розповідати якісь небилиці й добалакався до того, ніби в цьому кафе готують отруєну їжу для шпигунів, яких слід ліквідувати.
А що кельнер у кафе був небалакучий, набурмосений і навіть справляв лиховісне враження, то Сімон почав твердити, що це радянський агент, на якого саме працюють оті двоє дітлахів.
Нам було дуже весело. Щоб кельнер нас не почув, ми перешіптувалися, ніби змовники чи закохані. Все нас тішило. Здавалося, начебто ми перебуваємо в якомусь своєму, особливому, надприродному світі.
Кава з вершками виявилася несмачною бовтанкою, та мій новий приятель з дуже серйозним виразом пояснив, що коли я питиму тільки чорну каву, то осліпну, бо в мене блідо-зелені очі. Він, звичайно, скористався нагодою, щоб зробити традиційний комплімент про мій «таємничий погляд» і про «неземний блиск» моїх зіниць.
Я повинна була зустріти на Північному вокзалі подругу Кароліну, що мала приїхати амстердамським потягом. Вокзал був недалеко. Сімон, звичайно, захотів піти зі мною й до того ж пішки. Втім, я мала б написати: «Сімон вирішив, що ми підемо пішки», бо його схильність до фантазування дивним чином поєднувалася з владністю.
Ми перебували в чудовому настрої. Сімон примудрявся на ходу вигадувати найрізноманітніші історії про місця, якими ми проходили, і про перехожих, що нам зустрічалися. Але він повів мене якимсь непростим шляхом, якого й сам до ладу не знав, — то був безлюдний провулок, начебто найкоротша дорога до вокзалу.
Зрештою ми остаточно заблукали. Я боялася запізнитись і витівки Сімона вже не веселили мене. Тому з великою радістю зупинила таксі, несподівана поява якого в цьому глухому провулку здалася мені благословенням долі.
Перед тим, як попрощатися зі своїм невдатним провідником, який відмовився їхати зі мною, посилаючись на безглузді причини, я все ж призначила йому побачення наступного дня, причому під умисне безглуздим приводом, а саме: продовжити екскурсію цим похмурим районом, де не було жодної пам'ятки, й саме від місця, де ми тепер прощаємося, тобто з середини цього довгого прямого провулка з похиленими парканами й напівзруйнованими мурами, саме від он того вже наполовину розваленого будинку, що буде орієнтиром.
А що я побоювалась не знайти цього місця, то ми домовилися зустрітись: у бістро, де вже сьогодні були. Може, пиво там виявиться кращим, ніж кава з вершками.
Та водій таксі поспішав, твердячи, нібито машина заважає рухові; це було цілковитим безглуздям, бо там взагалі не було руху. Час прибуття потягу наближався, і ми з Сімоном швидко попрощалися. В останню хвилину він вигукнув номер телефону, на який йому можна дзвонити: 765–43–21.
Сівши до машини, старої й ще занедбанішої, ніж таксі в Нью-Йорку, я згадала, що кузов пофарбований у звичний для мене яскраво-жовтий колір, який, проте, вкрай рідко трапляється у Франції. Проте Сімона він тоді зовсім не здивував.