Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

На простінку між двома вікнами висів фотопортрет у чорній дерев'яній, рамці, з-за нього виглядала гілочка свяченого самшиту. Сімон придививсь уважніше, та світло від свічника було заслабким, щоб розгледіти обличчя зображеного там чоловіка, здається, у військовій формі.

Сімона охопило нестримне бажання роздивитись обличчя краще, ніби це раптом набуло для нього вирішального значення. Він швидко взяв один із свічників, повернувся до портрета й освітив його, знаючи наперед, кого там побачить…

Так, це справді було його власне зображення, жодного сумніву. Його було легко впізнати, хоча на фото він здавався трохи старшим, років на два чи три, через те здавався серйознішим і зрілим.

Сімон застиг. Тримаючи перед собою важкий бронзовий свічник, він не міг відвести очей од свого двійника, що, здавалося, ледь помітно усміхається йому трохи глузливо й дружньо.

На цій загадковій фотографії він був у формі військового мічмана. Форма відрізнялась од французької, у всякому разі — нинішньої. А Сімон ніколи не був ні солдатом, ні моряком. Фото було рудувате, кольору сепії. Папір, здавалося, пожовк від часу і вкрився маленькими сіруватими чи рудими цятками.

В нижній частині фотографії видніли два навкісні рядки. Сімон відразу впізнав власний почерк із нахилом наліво, як у лівші. Він тихо прочитав: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

Сімон Лекер обернувся: Джін нечутно підійшла й дивилася на нього усміхнено, майже ніжно.

— От бачите — це ваше фото. Таким ви будете за кілька років.

— Воно теж належить до хворої пам'яті Жана й стосується мого майбутнього?

— Звичайно, як і все, що ви тут бачите.

— Крім вас?

— Саме так. Адже Жан плутається в часі. Саме це заплутує й події.

— Ви щойно казали, ніби я прийду сюди за кілька днів. Навіщо? Що я тут робитиму?

— Ви принесете на руках непритомного маленького хлопчика. То буде ваш син.

— Жан — мій син?

— Він «буде» вашим сином, що підтверджується цією присвятою на фотографії. У вас буде також донька Марі.

— Але ж це абсурд! Я не можу стати за тиждень батьком восьмирічної дитини, яка сьогодні ще не народилася, хоча ви знаєте її вже протягом двох років!

— Ви справді мислите, як француз: у позитивістському, картезіанському дусі… Так чи так, я сказала, що ви прийдете сюди за кілька днів «уперше». А потім приходитимете часто. Можливо, навіть житимете в цьому будинку з дружиною й дітьми. Інакше навіщо тут це фото?

— Ви не француженка?

— Я була не француженка. Я була американка.

— Чим ви займалися?

— Була кіноактрисою.

— Від чого померли?

— Автомобільна аварія через несправність комп'ютера. Саме з цієї причини я тепер активістка організації, що бореться проти машин і комп'ютеризації.

— Як це «тепер»? Я думав, ви вже померли!

— Ну то й що? Ви ж теж померли! Хіба ви не помітили жалобної рамки і на своїй фотографії та гілочки свяченого самшиту, що оберігає вашу душу?

— А від чого це раптом я помер? Точніше, від чого я помру? — вигукнув у розпачі Сімон.

— Ви загинете на морі, — спокійно відказала Джін.

Це було вже занадто. Сімон зробив ще одне відчайдушне зусилля, аби вирватися з жахливого марення. Він подумав, що слід дати нервам розрядку — кричати, битися головою об стіну, щось розтрощити…

Він кинув свічника на підлогу й рішуче ступив до дівчини, яка зухвало знущалася над ним. Він обхопив її руками. Не думаючи опиратися, вона, мов білий осьминіг, огорнула його руками з чуттєвістю, на яку Сімон і не сподівався.

Як для привида, в неї була надто тепла й ніжна шкіра… Вона ступила до ліжка, звідки розбуджений шумом хлопчик, мабуть, утік. Розсипані по підлозі свічки й далі горіли, загрожуючи підпалити кімнату…

Це було останнє, що Сімон Лекер чітко побачив перед тим, як поринути у вир насолоди.