Книга пригод 3

Тчево, міцніше за Хойниці, впало. Поляки захопили місто за якусь годину. Городян по п'ятах переслідував ще грізніший ворог — полум'я, яке нищило все живе. Тож вони й відчинили полякам браму. Тріумфуючі переможці самі гасили пожежу, щоб не згоріла вся їхня здобич, грабували і билися на вогняних вулицях міста з найманцями й рицарями-хрестоносцями, які все ще не здавалися. Із Сирітської громади полякам у цьому допомагав лише загін вершників, у якому перебував Рокитенський. Латники підійшли пізніше, коли Тчево вже було в руках у поляків і від міста до табору й далі линув переможний гомін.

Була вже дванадцята година. Пожежа пригасала, й лише де-не-де ще спалахували зненацька пломінці; чорні хмари важкого диму й досі висіли над згарищем, а до них з величезних руїн підіймалися димові стовпи, сповнюючи тяжке повітря ядучим смородом.

Непривітний, похмурий день у місті, що догоряло, був ще похмуріший і сумніший.

Між табором і містом, навколо нього, гарцювали загони вершників; від брам міста сунули до табору в супроводі вершників довгі темні ряди бранців.

Була їх тьма-тьмуща. Тчевські городяни з дружинами й дітьми, але найбільше — піших хрестоносців і рицарів, обеззброєних, без панцерів. Велику юрбу бранців супроводжував і старий Рокитенський. По ньому, його вершниках і бранцях можна було помітити, що ворог легко не здавався. Старий ватажок у пропаленому в багатьох місцях хутрі і з пораненою лівою рукою, був, як і всі його вояки, спітнілий, розпашілий і закіптюжений. Багато його вершників мали поранення. Але ще гірше повелося бранцям. Декотрі з них насилу ноги тягли, дехто плентав, спираючись на своїх товаришів, а дехто зовсім не міг іти — цих несли, знесилені з абияк перев'язаними ранами. Брудні, в попаленому чи в пропаленому вбранні, у взутті, що розкисло від води, з мокрим волоссям і бородами, без шоломів, без честі!

Сирітські вершники, їдучи із опущеними списами, веселились.

Переможці раділи здобичі й тому, що так швидко закінчилась облога і вони вирушать далі, тепер уже до моря.

Лише у Рокитенського було похмуре обличчя. Бранці, серед яких було багато сілезьких німців і кілька поляків, підтвердили йому, що у Тчеві перебував загін чехів. Розповідали, де ті стояли, але жоден з них не знав ні молодого, ані старого Рокитенського. Це ватажка не втішило. Впевненості це йому не додало — навпаки, з'явилась думка, що було б дивно, якби поміж цих пройдисвітів не було принаймні його брата Яна.

Тому він, доїхавши до польського табору й залишивши там своїх бранців, почав шукати полонених чехів. Чув, що всіх бранців було кілька тисяч, а розташували їх просто неба в різних місцях табору: тут гурт німців, там — сілезці, ще далі — морські розбишаки, «діти кораблів»; серед піратів Рокитенський побачив найбільше поранених, бо вони найзапекліше відбивалися.