З Елеанор Оліфант усе гаразд

Єдині солодощі, що їх вона визнавала, були справжні бельгійські трюфелі (марки «Neuhaus», тільки туристи купують ті огидні шоколадні мушлі) або великі фініки, що їх можна знайти на туніських базарах, і аж ніяк не в місцевому «Спар». Якось, не так давно, стався… один інцидент… коли вона купувала продукти в крамниці «Фортнамс». Пригадую, що приблизно тоді ж вона регулярно переписувалася з «Фаухоном» про навмисну недосконалість їхнього вишневого варення. Я пам’ятаю милі червоні штампи на листах з Парижа: Liberté, Egalité, Fraternité (свобода, рівність, братерство). Зовсім не кредо матусі.

Я склала свою подушку навпіл, щоб підкласти під спину, бо так зручніше сидіти. Сон мені не йшов, тому я мусила випити заспокійливе. Засунувши руку в щілину між матрацом і стіною, я пошукала одну річ, перевірену часом, від чого її краї заокруглилися і стали м’якшими. «Джейн Ейр». Я могла б розгорнути роман на будь-якій сторінці й одразу вгадати частину історії, уявити собі наступне речення ще до того, як його побачу. Це було старе класичне видання Penguin, з портретом місіс Бронте на обкладинці. На еклібрисі був напис: «Недільна школа парафіяльної церкви Святого Євстафія, подарунок Елеанор Оліфант за ідеальне відвідування, 1998 р.». Усі казали, що я мала дуже екуменічне виховання, тому що жила в родинах пресвітеріан, англіканців, католиків, методистів та квакерів, кілька осіб взагалі не визнавали Бога, якщо він не тицяє в них своїм електричним пальцем, зображеним Мікеланджело. Я ставилася до всіх спроб духовного виховання з однаковою неповагою. Недільна школа або її еквівалент дозволяли мені залишати будинки, де я жила, а іноді мені перепадали сендвічі та стерпні товариші.