З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
Але як я можу в ньому сумніватися? Ось він, містер Дж. Ломонд Еск, на півдорозі, біля найбільш парного з парних чисел. Я зупинилася перед дзвінком, вивчаючи літери. Чіткі й вишукані, написані класичними чорними чорнилами на цупкому білому папері. Це було в його стилі.
Навряд чи він, популярний, вродливий чоловік, біля ніг якого лежить увесь світ, сидітиме вдома в суботу ввечорі лише задля того, щоб відчути, як воно. Я злегка торкнулася дзвінка пучкою вказівного пальця. Спершу пролунав якийсь хрускіт, а тоді я почула чоловічий голос. М’яко кажучи, я була здивована.
— Хто там? — перепитав він.
Глибокий голос, гарна вимова, розмірений темп. Мед і дим, оксамит і срібло. Я мерщій проглянула список і обрала ім’я іншого мешканця.
— Доставка піци для… Макфейдена, — сказала я і почула, як він зітхнув.
— Вони живуть на верхньому поверсі, — відповів він і від’єднався.
Двері загули й прочинилися. Недовго розмірковуючи над тим, що відбувається, я увійшла всередину.
Музикант жив на другому поверсі, у квартирі праворуч. Над дзвінком була латунна табличка. Я стояла і слухала. Панувала тиша, якщо не зважати на гудіння лампочки в коридорі та легкий гамір з вулиці. З поверху вище кричав телевізор. Я дістала записник і вирвала чистий аркуш. Я затулила ним табличку і, діставши олівець, провела ним по латуні. За якусь мить я тримала приголомшливу копію таблички, яку я обережно поклала до сумочки, поміж сторінками записника. Зовнішні двері були відчинені, а внутрішні, у типово вікторіанському стилі, з червоного дерева і непрозорого матового скла, залишалися щільно зачинені.
Я стояла настільки близько, наскільки наважувалася. Я нічого не чула зсередини і не бачила жодного руху, хоча розрізняла книжкові полиці та картини. Інтелігентний чоловік. Як же багато в нас спільного!
Я заклякла на місці. За дверима ніжні пальці проводять по напнутих струнах, акорди здіймаються в повітря, невиразні й туманні, ніби світло від старої-престарої зорі. Голос — теплий, низький і лагідний, таким голосом вимовляють заклинання, зачаровують змій, розповідають казки. Я розвернулася в його бік і, наблизившись, притулилася до скла. Він писав пісню, працював над усіма її складниками — словами, мелодією, почуттями. Яка рідкісна нагода опинитися тут під час створення! Він співав так природно, мій вродливий Орфей. Його голос. Його голос!
Я закинула голову і заплющила очі. Я уявляла небо, синьо-чорне, оксамитове й щільне, як хутро. У цій темній ночі, у її оксамитовій глибині, розливалося світло, якого вистачило б для тисяч темряв. Мимовіль зринали óбрази: сліпучо-чарівне око вишукує закручені мушлі й розбиті перлини, боги, звірі й планети. Ми стояли нерухомо і водночас оберталися і, обертаючись, рухалися по великій орбіті навколо сонця, і ось запаморочлива мить…
Музика стихла, і я почула несподіваний, ледь чутний рух. Позадкувавши, я мерщій почала підніматися сходами. Серце шалено калатало в грудях. Нічого. Я піднялася на поверх вище і зачекала кілька хвилин. Нічого.
Спустившись навшпиньки, я зупинилася біля його дверей. Звідти знову лунала музика, але мені не хотілося його турбувати. Я прийшла лише для того, щоб дізнатися, де він живе, зрештою… у тому, щоб подивитися, не було нічого поганого. Місію виконано.
Це було шаленим марнотратством, але, опинившись на вулиці, я махнула чорному таксі, щоб поїхати додому. Вечір повільно насувався на місто, але зараз уже точно була ніч, і я не хотіла залишатися в такий час надворі. У темряві відбуваються погані речі. Я підрахувала, що таксі коштуватиме, певно, шість фунтів, але вибору в мене не було. Я застебнула пасок безпеки і підняла скляну панель, котра відокремлювала мене від водія. У мене не було ані найменшого бажання слухати його думки щодо європейського футболу, міської ради чи будь-якої іншої теми. У моїй голові була лише одна думка. Або, якщо точніше, одна людина.
За годину-дві я зрозуміла, що навряд чи засну після нещодавніх пригод. Я увімкнула світло і подивилася на свою нічну сорочку. У мене їх було дві, щоб можна було прати по черзі. Вони ідентичні, обидві до гомілок, з невеликим вирізом, зроблені з м’якої чесаної бавовни лимонного кольору (відтінок нагадує мені вибухово-шипучі льодяники, приємний образ, хоч і не властивий моєму дитинству). Коли я була маленькою, матуся запихала мені до рота оливку, фаршировану стручковим перцем, або іноді жирний анчоус з жовто-червоної банки у формі труни. Такі собі ласощі. Вона завжди нагадувала, що вишуканим смаковим рецепторам необхідні солоні смаки, а дешеві солодощі — це щоб шкодити бідним (та їхнім зубам). Матуся мала дуже гострі білі зуби.