З Елеанор Оліфант усе гаразд
- Автор: Ханимен Гейл
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4737-6
- Переводчик: Тетяна Заволоко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «З Елеанор Оліфант усе гаразд». Краткое содержание книги:
Семмі усміхнувся.
— Я місцевий, синку, тут народився і тут зростав, — відповів він. — У п’ятницю я завжди вирушаю за покупками. Я дивно почувався того ранку, але думав, що то через стенокардію. Не очікував, що зрештою опинюся тут.
Він узяв карамельку з великого пакета в себе на колінах і запропонував нам. Реймонд узяв цукерку, а я відмовилася. Мене бридило від думки про кондитерські вироби, підігріті до температури тіла завдяки паху Семмі (хоча він був у фланелевій піжамі та накритий ковдрою).
Семмі та Реймонд голосно чавкали. Поки вони їли, я скинула оком на свої руки: шкіра була сухою, ніби вигорілою, але я зраділа, що антисептик видаляв мікроби і бактерії, які ховалися скрізь у лікарні. І, мабуть, на мені теж.
— А ви приїхали до мене здалеку? — запитав Семмі. — Маю на увазі, окремо, — хутко додав він, зиркнувши на мене.
— Я живу в Саус-Сайді, — відповів Реймонд, а Елеанор… ти ж у Вест-Енді?
Я кивнула, воліючи не уточнювати свою адресу. Семмі запитав про роботу, і я дозволила Реймондові розповісти, а сама тим часом спостерігала. Семмі здавався дуже вразливим, воно й не дивно, адже люди, які носять піжаму напоказ, саме так і почуваються, але він був молодшим, ніж я гадала, — не більше сімдесяти, а ще він мав глибокі темно-сині очі.
— Я нічого не знаю про графічний дизайн, — сказав Семмі. — Звучить фантастично. Усе своє життя я працював поштарем. Я вийшов на пенсію, коли настав мій час, і можу жити на щомісячні виплати, якщо буду ощадливим. Та зараз усе змінилося — я радий, що більше не працюю. Там панує безлад. За моїх часів це була належна державна служба…
Реймонд кивав.
— Авжеж, пригадую, що пошту завжди приносили вранці, ще до того, як ти виходив з будинку, а ще перед обідом. Зараз пошту приносять посеред дня, якщо взагалі приносять…
Мушу визнати, що розмова про поштову службу навівала нудьгу.
— Як довго ви тут залишитесь, Семмі? — запитала я. — Я цікавлюся лише тому, що пацієнти, які довго лежать у лікарні, мають значно вищі шанси підхопити гастроентерит, золотистий стафілокок, клостидіум диффіціле…
— Закладаюся, що і їжа тут нікудишня, — знову перервав мене Реймонд. — Еге ж, Семмі?
— Маєш рацію, синку, — засміявся Семмі. — Хочеш побачити, що вони принесли сьогодні на обід? Гадаю, це мало бути ірландське рагу… але більше схоже на собачий корм. І пахне так само.
— Може, принести вам чогось, Семмі? — усміхнувся Реймонд. — Ми могли б спуститися в крамницю внизу або заскочити пізніше на тижні, якщо вам щось потрібно.
Реймонд поглянув на мене, очікуючи підтвердження, і я кивнула. У мене не було підстав відхиляти цю пропозицію. Насправді, думка про те, що я могла б допомогти літній людині, котра страждає через неналежне харчування, була навіть приємною. Я почала думати про те, що йому принести, про типи їжі, які можна перевозити. Цікаво, чи сподобається Семмі холодна паста з соусом песто. Я могла б приготувати подвійну порцію на вечерю і принести одну наступного дня в пластиковому контейнері. Хоча в мене немає пластикових контейнерів, бо досі вони були мені не потрібні. Я могла б піти в магазин і купити кілька. Це здавалося тим, що могла б зробити жінка мого віку та соціального рівня. Чудово!
— Синку, це дуже люб’язно з твого боку, — трохи розвіяв мої мрії Семмі, — але в цьому нема потреби. Сім’я приходить до мене щодня, двічі на день, — останню фразу він вимовив з гордістю. — Я не можу з’їсти навіть половини того, що вони приносять. Тут купа всього, і я змушений роздавати половину харчів, — сказав він, показуючи на інших чоловіків у палаті.
— Зі скількох людей складається ваша сім’я? — запитала я, трохи здивована цим зізнанням. — Мені здавалося, ви самотній і без дітей, як ми.
Реймонд ніяково засовався на стільці.
— Я вдівець, Елеанор, — сказав Семмі. — Джин померла п’ять років тому — рак. Зрештою він швидко її забрав. — Він зробив пузу і сів, випроставши спину: — У мене є два сини і донька. Кіт, мій старший син, одружений і має двох дітей. Його малі, двоє хлопчиків, як ті щокаті мавпенята, — у кутиках його очей з’явилися гусячі лапки. — Гарі, мій молодший син, має дівчину — Мішель, вони не одружені, але живуть разом. Здається, у наші дні це цілком нормально. А Лаура, моя найменша… ну, тільки Богу відомо, що з Лаурою. До тридцяти п’яти років вона встигла розлучитися двічі, ти можеш у це повірити? У неї власний невеликий бізнес, затишний будинок і авто… просто вона не може знайти хорошого чоловіка. А коли знаходить, то не може його втримати.