Цинкові хлопчики

Поклав до кишені шматок свої землі — народилось таке почуття в потязі...

У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!

У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаємо, їмо банани... А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет — праворуч, інший — ліворуч, задня машина, яка замикає, — кулемет назад, усі бійниці відчинено, автомати виставлено. Залізний їжак якийсь. Зустрічаємо два наших бетеери — хлопці на броні сидять, у тільниках, у панамах, дивляться на нас, від сміху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований — атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камінь, що починати потрібно з лівої ноги. Десять метрів по стрімчаку ніс телефон... Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти — перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми їх викинули, хімзброї в «духів» немає. Каски свої в дукані продали. Зайва вага на голові, нагріваються, як сковорідки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового ріжка з патронами? Видали чотири ріжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дістаєш останнього ріжка і останній патрон — у зуби. Це для себе.