Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Вузька горловина перекривалась п’ятьма смугами військ, артилерійськими, кулеметними заслонами, розгорнутими в обидва боки, піхотними засадами, перед якими було поставлено завдання, щоб «і заєць не проскочив» через горловину, і зосередженими на флангах очікуваного прориву танковими силами, які за першим сигналом повинні були обрушитись на ворога. Тут-таки, у центрі горловини, у ліску чекали наказу кавалерійські частини.
Звечора, коли ворожі атаки стихли, почались переміщення наших військ на нові позиції. Тяжке переміщення. Артилеристам доводилось у деяких місцях на руках перекочувати гармати. Та погоджені зусилля сотень людських воль, згуртованих надією на близьку перемогу, зробили те, що були безсилими зробити найдосконаліші й могутні тягачі. Кулеметники копали собі гнізда на галявинах, на висотках, довбаючи лопатками промерзлу землю.
О двадцять другій годині, коли буран розігрався на повну силу, генерал армії Конєв зв’язався по телефону з командиром авіаполку і запропонував знайти бажаючих летіти в цей буран на бомбардування противника в Шендерівці.
Хуртовина бушувала. Видимість була нульовою. Біла хурделиця крутилась над полем. Льотний склад був вишикуваний біля своїх машин.
— Хто погодиться добровільно летіти на бомбардування об’єктів противника — крок вперед.
Вся шеренга зробила цей крок. Летіти на бомбардування визвався весь полк.
Неймовірно, але факт...
Це був Комсомольський, як офіціально його іменували, легкобомбардувальний полк, оснащений знаменитими «У-2», яких на різних фронтах, називали по-різному: на півночі — «куріпками», у наших калінінських краях — «городниками», тут, в Україні,— «кукурузниками». Незважаючи на ці жартівливі прізвиська, літак цей став улюбленцем армії і зробив свою справу не гірше собратів — найдосконаліших моделей.
Він незамінний для зв’язку, для розвідки, для польотів у партизанські тили. Уже в Сталінграді його застосували для нічних бомбардувань, і саме він породив у пресі противника чутки про те, що наша армія прийняла на озброєння новий літак, який може застигати в повітрі і мало не класти бомби прямо в окопи. Перевірити ці чутки німцям довго не вдавалось, бо, якщо машину збивали, вона, зроблена з фанери й перкалю, згоряла дощенту.
На Дніпрі в складі нашого фронту діяло два таких легкобомбардувальних авіаполки — Комсомольський та жіночий.
Прямо не знаю, що скажуть згодом спеціалісти авіаційної стратегії. Чи повірять вони, що в таку ось заметіль, при сильному вітрі, маленькі літаки умудрялись не тільки піднятись в повітря, але й вийти на ціль і почати бомбардування. Через годину крізь завивання хуртовини противник почув торохтіння моторів, над головами в сніговій імлі прогриміли вибухи. Вогняні стовпи пожеж розірвали пелену бурану. Над останнім притулком оточених ніби встав яскравий маяк, на який тепер уже безпомилково виходили літаки.
Заграву пожежі, що піднялася над селом, було добре видно із землі. До льотчиків приєднались артилеристи. Тепер не тільки сніговий, але й вогневий вихор бушував над тими, хто вибігав із хат, одягаючись на ходу. Залишатись у Шендерівці стало неможливим, бо при великій скупченості кожен осколок міг знайти жертву. Втрати оточених все збільшувались...
Перед походом, як свідчать полонені, їм видали чотириденну порцію шнапсу. І ось наприкінці ночі дві величезні колони, що розтягнулись на багато кілометрів, вийшли від Шендерівки на південь. Це був похід відчаю, і те, що вся ця стомлена, зневірена, голодна маса людей рухалась у поході компактним строєм, було безперечно помилкою командування ворога. Так у всякому разі одностайно говорили наші командири, які зібрались за столом гостинного танкіста.
Бо й насправді, хіба не простіше було розосередити ці маси, розтектись, розтанути в мороці заметільної ночі, розпорошитись на десятки і сотні дрібних груп, які могли б у переважній своїй більшості без великих труднощів просочитись крізь заслони, як вода через решето? Часто з успіхом робили так наші великі частини, які були оточені в перший період війни. Але так могли діяти лише солдати, озброєні не тільки доброю технікою, але й високою ідеєю. Штеммерман знав своїх солдатів, знав, що вони дисципліновані і стійкі, коли офіцер стоїть у них за спиною і коли на них діє гіпноз наказу...
Думаю, що саме ці міркування й примусили Штеммермана штовхнути свої частини в «похід відчаю», як називають його полонені офіцери.
Генералу Конєву зразу ж доповіли про початок руху шендерівської групи. Вирішивши поки що не зачіпати свої резерви, він наказав військам, які стояли на передній лінії, відбивати натиск. Зав’язався бій. Оточені бились відчайдушно, їх було так багато і бились вони так запекло, що наші передові частини під їх натиском дещо подались назад.
Колонам противника вдалось втягнутися в долини. Вони, мабуть, зітхнули вільніше, бо справді горловина, що відділяла їх від армії Хубе, була не така широка. Але в цей момент було дано наказ відкрити з фронту і з флангів шквальний вогонь. У голих долинах сховатися ніде. Вогневий вал косив ворога, як траву.
Тоді передові есесівські частини метнулись на південь, де недалечко були ліски і, здавалось, можливе врятування. Але і на узліссях їх зустріли кулеметною зливою. Близько години гриміла артилерія, і колони ворога, ще недавно стійкі, дисципліновані, перетворювались потроху в натовп, який метався по полю. Багато хто піднімав руки, здаючись у полон. Їх відразу ж одводили в тил. Але загальний опір продовжував лишатися запеклим. Доводилось артилерійським вогнем знищувати впертих.
Щоб зламати останній організований опір, генерал Конєв увів у бій кавалерію. Вона мало застосовувалася в цій війні. Що там не кажи, у вік моторів, у кожному з яких закладено багато кінських сил, коневі взагалі-то нічого робити — надто він вразливий при сучасній щільності вогню. Але в цій операції кавалеристи виявилися на висоті, тому що укріплень, кулеметних гнізд у противника не було. А на головних напрямках ворожих колон діяли танкісти.
Січа продовжувалась до ранку. Коли розвиднілось, окремі німецькі офіцери, згуртувавши навколо себе бойові групи, все ще намагались організовано пробитись до лісу. Діяли вони вміло, пробивались запекло, але навряд чи багатьом з них вдалося переступити це «коло смерті», як його назвали полонені солдати. Окремі (групами, звичайно) прорвались, але коли вже на світанку кавалеристи й автоматники прочісували цей невеликий лісок, там нікого не було. Корсунь-Шевченківська битва закінчилася.
1968 рік.
О. Д. Цирлін,
генерал-полковник інженерних військ у відставці, колишній начальник інженерних військ 2 Українського фронту
Інженерні війська у Корсунь-Шевченківській операції
Корсунь-Шевченківська наступальна операція — одна з видатних подій Великої Вітчизняної війни. Ця операція була важливим етапом у нашому переможному просуванні на захід і відіграла велику роль у розвитку радянського воєнного мистецтва.
Мені б хотілося розповісти читачам про інженерне забезпечення операції, яке сприяло успішному її проведенню.
Як відомо, у районі Корсуня-Шевченківського ворог утримував виступ, який глибоко вдавався у розташування наших військ. Вороже угруповання (10 дивізій, 1 моторизована бригада, 1 танковий батальйон і 6 дивізіонів штурмових гармат 1 танкової і 8 німецької армій) сковувало дії наших військ і перешкоджало їх просуванню до Південного Буга. Характер інженерного обладнання гітлерівців на різних ділянках корсунь-шевченківського виступу був неоднаковий. Найбільш міцну оборону з розвинутою системою споруд і загороджень вони мали на верхній точці виступу, на рубежі Кагарлик-Мошни. На ділянці Мошни-Сміла її передній край проходив по дуже заболоченій місцевості, що перешкоджало наступові великих сил наших військ. На південь від Сміли оборона була більш міцною і складалася з двох смуг.