Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.

Я лаштуюсь на соломі і, опустивши вуха шапки, дрімаю. Раптом лунають несамовиті вигуки.

— Літак! Летимо! — Рюмкін танцює наді мною якийсь дикий танець, «лійки» і «контакси», якими він обвішаний, стрибають, ніби амулети на оскаженілому шамані.

Знайомий уже нам льотчик Альоша Мерзляков прокладає на карті маршрут. Ми потихеньку просимо його зробити так, щоб, вилетівши на північ, пройти кільцем оточення і повернутися з півдня, словом, не тільки побувати на могилі великого Кобзаря, але й облетіти все угруповання. Він боязко оглядається на Іваненка і мовчки киває. Ми вже не раз літали разом з ним, і його юному серцю притаманний репортерський азарт.

Довго, нестерпно довго торохтить по розкислому полю наш літак, не в силі відірватися. Потім важко здіймається і летить. Летить...

Під крилами пливе обпалена, зранена українська земля. З невеликої висоти разюче чітко видно сліди недавніх боїв, і по цих слідах на землі, на десятки кілометрів покльованої снарядами, мінами, можна прочитати історію недавніх боїв, зрозуміти, якими жорстокими вони були.

Зеленіюче поле біля села Кумейки вздовж і впоперек, доки сягає зір, покреслене подвійними слідами танкових гусениць. Танки сходились, розходились, крутились у жорстокому бою. Наші машини, прорвавшись, давили ворожу піхоту, і зверху було видно, як їх сліди, ніби олівцем на папері, перекреслювали гітлерівські окопи. Бачимо дзот, зовсім розчавлений гусеницями стальної громади, що розвернулась на ньому. Бачимо й наші танки, спалені й підбиті. Так, і тут перемога далась нелегко.

Зверху все це маленьке, іграшкове, і лише звичка читати карту допомагає зрозуміти, яке грандіозне все, що звершилось зараз на цьому, по-весняному мокрому і зеленому, клаптику української землі.

Чим ближче до Дніпра, тим частіше й наочніше сліди ворожого опору. Останні кілометри летимо над окопами, ескарпами, дротяними загорожами, що обплутують галявини соснових лісів, піщані буруни, глибокі зморшки яру, над артилерійськими позиціями, над горбами, над дзотами, що увінчують вершини курганів біля річок.

Ось він — тутешній бастіон «Східного валу». Дивишся на нього, і тебе вражає те, як правий був колись командуючий, кажучи, що в сучасній війні всі ці «лінії» і «вали» самі по собі нічого не вирішують. Скільки сил, засобів, часу затрачено на створення всіх цих споруд, а маневрені, рухомі війська на великій глибині обтікали всі ці укріплення, і їх гарнізонам довелось відходити, рятуючись від оточення, можливо, навіть не почувши артилерійського пострілу.

А ось і сам Дніпро. Його широчінь привільно виблискує на сонці. А там, на горизонті, у глибоких зморшках крутого берега, позначається невисока шапка Чернечої гори, що ніби ступила вперед, зробивши крок до самої річки з юрби інших горбів. На цій горі, у сірій масі голих дерев, ми бачимо гранітний цоколь з бронзовою статуєю і білий будинок музею з червоним дахом.

Робимо над горою кілька кругів. Альоша примірюється, де сісти. Він великий майстер таких непередбачених посадок. Мені розповідали навіть, що одного разу він сів десь на великому городі. Щоб потім знятись, довелось розбирати тин. На цей раз він сідав на вузьку смужку шосе, що тягнулось біля підніжжя гори, понад Дніпром.

Мій фотоколега вискакує з машини й знову пускається в свій шаманський танець, але застигає під здивованими поглядами бійців. Група солдатів у ватянках й вушанках натовпом рухається до сходів, що ведуть наверх, на гору. Дві дівчини у військових шинелях несуть великий вінок, сплетений із хвої та прикрашений квітами із дерев’яних стружок.

Ось вона, гора, де за «Заповітом» поховали Тараса Шевченка. Сходи ведуть наверх. Нескінченний людський потік витоптав їх. За роки окупації вони заросли бур’яном. Постать людини, що задумливо зробила крок уперед, високо піднята над горою. Широкий Дніпро привільно вигнувся біля підніжжя гори. Все це — і Дніпро, і гора, і бронзовий Тарас — гармонійно зливається у могутній образ привілля і сили.

Дівчата донесли свій вінок. Бережно кладуть його на кам’яну плиту. Солдати стоять без шапок, вони дуже втомились. Обличчя у них закопчені, змарнілі. На чоботях, гімнастерках — глина. Виявляється, це депутація від частини, яка вранці, взаємодіючи з місцевими партизанами, зайняла цей район, звільнивши могилу Великого Кобзаря. Вінок зроблено наспіх, соснові гілки перев’язані мотузкою. Але, думається мені, за багато років на гору Чернечу — місце паломництва всього культурного світу — жодного разу ще не приносили такого дорогого вінка.

Рюмкін тут же розстрілює всю плівку і, тремтячи від нетерплячки, починає міняти касети.

Простора будівля музею порожня. Шибки вибиті, річковий вітер гуляє по кімнатах. Товстий шар льоду на підлозі.

Маленький чорнявий лейтенант, що очолює делегацію, разом з нами ходить по кімнатах. Він — киянин, бував тут до війни, і тому спустошення особливо пригнічує його.

Виходимо на двір і сідаємо на сходах. Свіжий вітер з Дніпра насичений запахом талого снігу і бражним ароматом землі, що пробуджується. Торкаючись пухнастих вусів, які здаються приклеєними до молодого рум’яного обличчя, лейтенант розповідає про те, як була взята, або, як він каже, визволена гора Чернеча.