Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.
- Автор: Чабан Анатолій, Степенькіна Парасковія
- Год: 2014
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2652-12-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії.». Краткое содержание книги:
Книга ілюстрована.
Розрахована на широке коло читачів.
Корсунь-Шевченківська битва підтвердила зростаюче значення танкових армій в операціях на оточення і розгром сильних угруповань ворога. Наші танкові частини і з’єднання, уміло використовуючи набутий бойовий досвід, відіграли видатну роль у ході наступних битв 1944-1945 років під Вітебськом, Бобруйськом, Мінськом, Бродами, під Яссами і Кишиневом, у Прибалтиці, під Будапештом, у Східній Пруссії, під Гданськом, Віднем і Берліном. Ці операції — багатюща спадщина нашого військового мистецтва, гідна глибокого вивчення, узагальнення і використання при навчанні молодого покоління радянських воїнів, які покликані пильно стояти на варті рубежів соціалістичної Батьківщини.
Мені, як учаснику боїв на Черкащині, хочеться висловити глибоку подяку партійним і радянським органам, усім трудящим області за їх піклування про увіковічнення пам’яті загиблих у Корсунь-Шевченківській битві воїнів, за створення меморіального комплексу, що прославляє бойову майстерність, героїзм і мужність солдатів, офіцерів і генералів 1 та 2 Українських фронтів.
1974 рік.
Є. О. Хохлов,
полковник запасу, колишній командир танка
Там, де зімкнулось кільце оточення
Звенигородка. Проспект імені Жовтня. Постамент, на якому стоїть прославлена «тридцятьчетвірка». До постамента прикріплено пам’ятну дошку з написом:
«Тут, у січні, 28 дня 1944 зімкнулося кільце навколо гітлерівських окупантів, оточених в районі Корсунь-Шевченківський. Екіпаж танка 2 Українського фронту 115 танкової Червонопрапорної Звенигородської бригади підполковника Прошина Івана Івановича — лейтенант Хохлов Євген Олександрович, механік-водій Андрєєв Анатолій Олексійович, командир башти Зайцев Яків Сергійович — потисли руки танкістам 1 Українського фронту».
Мене часто запитують, чому я обрав місцем постійного проживання місто Ватутіне. Відповідаю: тому, що ніколи не забути тих місць, де в боях твоя юність минула. Коли після двадцяти восьми років служби в армії демобілізувався, мене потягнуло сюди. Мені, росіянину, рідною стала українська земля.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я, 17-річний хлопець, прийшов у військкомат і попросився на фронт. Відмовили. Але послали на курси шоферів. На початку 1942 року викликали мене у військкомат:
— З технікою вже знайомий. Відправимо на навчання у танкове училище.
Через рік прибув на фронт у званні лейтенанта. Бойове хрещення дістав в Україні. Брав участь у форсуванні річок Молочна та Дніпро. Мені пощастило: випало служити у прославленій 115 танковій бригаді, якою командував двадцятичотирирічний підполковник Іван Іванович Прошин. На грудях цього хороброго офіцера сяяло три ордени Леніна і Зірка Героя Радянського Союзу. Люди в бригаді були сміливі, загартовані. Я вчився у них. У складі бригади брав участь у багатьох операціях, але особливо запам’яталась Корсунь-Шевченківська. Запам’яталась насамперед тому, що під час боїв мене було прийнято у члени партії Леніна.
Це було 18 січня 1944 року. У лісі відбулися партійно-комсомольські збори. З яким бойовим настроєм сприйняли ми всі повідомлення начальника політвідділу корпусу полковника Артема Карповича Погосова про наступну операцію. Багато хто на зборах подав заяву з проханням прийняти у ряди партії, щоб у бій іти комуністом.
24 січня ми почали генеральний штурм переднього краю гітлерівців. Атака була дружною і навальною. Танки, маючи на борту десантників, з ходу вривалися на ворожі позиції і «утюжили» окопи та кулеметні гнізда.
Коли заговорила замаскована протиповітряна гармата фашистів, її знищив танк молодшого лейтенанта М. Шпона. Другу гармату знищив танк лейтенанта М. Богомолкіна. Екіпаж Ф. Хомякова розгромив штаб німецького полку і захопив його прапор. Екіпажі Соболева і Бахвалова захопили ворожий обоз, де було 100 підвід.
І таких прикладів було багато. Мужність, героїзм виявили мої товариші в боях за Оситняжку, Капітанівку, Лебедин, Богачівку, при форсуванні річки Ташлик.
Згадую, як 28 січня я зупинив свій танк на розі вулиць Шевченка і Пролетарської в Звенигородці. Трохи далі зупинилися машини моїх бойових товаришів — М. Богомолкіна, І. Погуляя, П. Харламова, Ф. Хомякова. Я першим побачив біля одного будинку танк. Це був екіпаж з 1 Українського фронту. Ми обнялися, потисли один одному руки. Але зустріч ця була короткою. Виконуючи наказ, ми рушили далі.
Багатьох цікавить, як склалася доля двох інших членів мого екіпажу. Колишній механік-водій Анатолій Андрєєв жив у Ленінграді, працював у науково-дослідному інституті. Командир башти Яків Зайцев повернувся в рідне село Петрищево Переславльського району Ярославської області, у колгоспі імені Леніна працював трактористом.
Міцні зв’язки підтримують між собою й інші ветерани колишнього 20 танкового корпусу. Рада ветеранів цього з’єднання перебуває у Ватутіному. Очолює її М. Богомолкін — колишній командир танкової роти. А в одній з шкіл Звенигородки вчителює колишній командир танка І. Погуляй.
У Звенигородському районі, як і на всій Черкащині, свято шанують пам’ять загиблих героїв.
1974 рік.
Б. М. Полєвой,
письменник, журналіст
У наступ!
(З щоденника військового кореспондента)
Здається, завершилось...
1 і 2 Українські фронти в цей час наступали назустріч один одному. Бойовим потиском рук воїнів частин цих фронтів завершилось оточення корсунь-шевченківської групи, яка перетворилась у «котел». Розвідники, явно уникаючи перебільшення, кажуть, що в «котлі» цьому затиснуто близько десяти дивізій і одна есесівська бригада «Валлонія».
Ця операція вже дістала в штабі офіційну назву «Корсунь-Шевченківська» — від міста тієї ж назви, що опинилося зараз у центрі ворожого плацдарму, — і перший етап цієї операції, напевне, уже завершується.
Зустрічні танкові колони продовжували свій шлях: одна — на північ, інша — на південь. Так утворився ніби коридор, що відділив оточене вороже угруповання від основних сил приблизно десятикілометровою перемичкою. Коридор цей зараз заповнюється нашими військами — піхотою, кавалерійськими частинами. Стінки його зміцнені артилерійським заслоном, націленим і в середину «котла», і назовні, назустріч тим частинам, які противник, кажуть, вже кидає на виручку оточеним.
— Назрівають Канни на Дніпрі,— говорить, потираючи свої невеликі міцні руки, полковник Лазарев, любитель історичних аналогій.
— Український Сталінград, — кинув сьогодні в бесіді з нами наш друг, підполковник Вілюга.
Справжня весна. Лютий ще тільки зав’язується, а вдень уже жарко в шинелях. Але нам від цього не веселіше. Всі спроби добратися до утвореного коридору в буквальному розумінні слова загрузають в цій первозданній багнюці.
Автотранспорт взагалі паралізований. Єдина наша надія — літаки, а вони вже третій день не можуть піднятися з посадочних площадок. Рюмкін вдосвіта починає дзвонити на аеродром. Це стало для нього чимось на зразок ранкового намазу в мусульман. Він уже перезнайомився з усіма черговими, знає їх поіменно, знає їх симпатії, питає про настрій, про здоров’я, але це, на жаль, не допомагає. Хоч-не-хоч доводиться «воювати» по карті.