Дім, в якому…

Нарешті ми зупиняємося. Ральф розвертає мене й барабанить у двері. Так голосно, що я здригаюся.

— Відкрито! — волає зсередини знайомий сварливий голос.

Я глибоко вдихаю повітря, але не встигаю видихнути, а Ральф уже протаранює мною двері. Точніше, він, звичайно, відчиняє їх рукою, але мені здається, що саме мною.

Перші три дні в Могильнику промайнули непомітно. Моїми сусідами, один по одному, були Дракон і Мавпа, потім Мавпа та Генофонд… Уже наприкінці — Вікінг з другої, з вивихнутим пальцем. А потім я залишився сам і зрозумів, що сусіди — це добре. Навіть коли вони галасують, ріжуться в карти з ранку до ночі, спльовують усюди соняшникове лушпиння та забивають єдиний унітаз.

На самоті мене почали долати невеселі думки. Коли після звичайного медогляду тобі раптом кажуть, що ти повинен залишитися в Могильнику — «без розмов», і навіть не дають самому поїхати за речами, це саме по собі лякає, але коли й через тиждень ніхто не робить собі клопоту, аби хоч щось пояснити, ти починаєш думати, що, напевно, справи твої такі кепські, що живим тобі звідси вже не вибратися. Тож я приготувався до найгіршого.

Потім мене відвідав Р Перший. Я не здивувався, врешті-решт він вважався моїм вихователем, міг би зайти і раніше.

Він сів на єдиний — «лікарський» — стілець і закинув ногу за ногу. У руках у нього був якийсь плаский пакет.

— Ну, як поживаєш? — запитав він.

— Нормально, — відповів я. — Не нарікаю.

— Добре, — сказав він. — Тебе хто-небудь відвідує тут?

— Чорний, — сказав я. — І двічі — Лорд.

Перший трохи пожвавився.

— Лорд? Це цікаво...

— Нічого цікавого, — сказав я.

Лорд вручав мені мармелад, питав «ну, як ти?» і прилаштовувався грати з моїми сусідами в «блек джек». Мені зав­жди здавалося, що якщо вже ти приїхав когось відвідати, то треба з цим кимось хоч трохи поспілкуватися, але Лорд, мабуть, так не вважав. Він, здається, тут же забував про мене. Відразу після вручення мармеладу.

Ось Чорний поводився по-людськи. Переказував останні новини, радив не падати духом і навіть намагався з’ясувати що-небудь про мене в Павуків. Він так нічого і не з’ясував, але я був вдячний навіть за спроби. А одного разу він приніс мені власноруч зроблений салат з помідорів, і я мало не помер від розчулення.

Усе це я, звичайно, не збирався переказувати Ральфові, сказав тільки, що у візитах Лорда не було нічого цікавого. І це було справді так.

— Тобі, звичайно, хочеться знати, чому ти тут застряг? — запитав мене Р Перший.

— Ну, ще б мені цього не хотілося. Усі говорять про якісь аналізи, але крім тих аналізів, після яких мене тут залишили, інших я не здавав. Чому вони не перевірили ще раз ті, старі, ось чого я не розумію.