Дім, в якому…

Старого це визнання так прикро вразило, що Ральф визнав за необхідне виправдатися:

— Зрозумійте, я зав­жди був оточений тут порядними людьми. Професіоналами. Я до цього звик. Для вас вона стала несподіванкою, бо не ви її наймали. А я просто порадів, що хоч хтось на тій половині Дому знатиме, що робить.

Старий похитав головою, але вже не так сумно. Завуальовані лестощі подіяли сприятливо.

— Добре, — сказав він. — Дивуватися справді нічому. Ви — молоді, не привчені працювати з паперами, бо ми вічно старалися вас від цього захистити. Ще одна моя помилка, як я розумію.

— Не беріть усе на себе, — у нападі самоприниження попросив Ральф. — Не такий уже я молодий. Можна було й замислитися.

Старий поплескав його по плечу, прибрав зі столу порожню пляшку й тут же витягнув звідкись із-за дивана іншу. У Ральфа це викликало нервовий сміх.

— А зараз, — попросив він, — поясніть мені ще раз, який я ідіот. Скажіть, чого вона добивалася своїми пропозиціями. Я так і не зрозумів, чому вона, коли до випуску залишилися лічені дні, раптом почала демонструвати всім, хто тут головний.

Старий пожвавився.

— Так. Отож-бо. Лічені дні. Їй же страх як не хочеться, щоб її внук кудись там випустився. Адже, за заповітом покійного діда, їхній фамільний особняк відходить йому. А значить, їй або доведеться жити з ним під одним дахом, або шукати собі притулку, а в її роки це не так-то просто.

У задумі він посмикав себе за бороду.

— Думаю, ці люди жили не в злагоді. Або спершу в злагоді, а потім ні. У кожному разі, дідусь підклав своїй дружині велику свиню. Багато хто так чинить, хоча, здавалося б, яка їм із цього радість на тому світі?

Ральф налив собі вина.

— А що з батьками?

— З батьками? О, там усе сумно. Мати наклала на себе руки в дев’ятнадцять. Батько чи то був, чи то його не було. Особу батька вже ніхто не встановить. Дід із бабцею внученят здали сюди ще за життя матері, відразу після народження, і чхати на них хотіли аж до самої дідової смерті. Принаймні цікавитися дітьми ніхто в Дім не приходив. Дід, я думаю, так і плював на них до кінця; він просто не придумав, як іще напаскудити своїй половині. Ці люди не могли співіснувати, я ж кажу.

— Ви — геній! — сказав Ральф без тіні іронії.

Старий відмахнувся. Очі його сяяли.

— Усе набагато легше, ніж здається. Якщо маєш джерела інформації. А в мене їх, слава богу, досі вистачає.

Вони випили. Ральфові здавалося, що нутрощі в нього злипнулися. У голову саморобний сироп бив також доволі міцно.

«У нас сьогодні Ніч Казок, — подумав Ральф. — Ми п’ємо й розповідаємо один одному страшні історії про Зовнішність. Я та колишній директор. Точніше, це він розповідає, а я поки що тільки слухаю. І вже п’яний, як швець».

Раптом йому свінула думка, яка змусила його здригнутися.

— Хвилиночку! — він навіть підвівся від хвилювання. — Я не зовсім розумію... вона хоче прибрати Стервожера з Дому, так? Сподівається, що він цього не переживе. Добре. Але мені було сказано, що вони надають право вибору мені. Що я сам повинен вирішити, хто це буде! Виходить...