Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Більше того, як виявиться, стрілецький голова Василій Хохлов навіть привів ногайського бея Іштерека до присяги царю Михайлові Федоровичу і що Іштерек від імені підвладних йому ногайців склав московському цареві «шерпу», все ту ж присягу та поклявся йому служити вірно, а «вора Івашка Заруцького більше не «празднувати» і цариці Марині з її ворьонком не служиті...
Дізнавшись про це, Іван Заруцький тільки й мовив:
— Без ногайців у мене немає сили. Похід на Москву поки що відкладається — йдемо на Низ, до моря.
14 травня Заруцький, марно поблукавши в ногайських степах, спішно повернув до... Астрахані. З якої ще недавно так же спішно чи не з боєм вибирався.
Вирішив іти не вгору по Волзі од Астрахані, а, навпаки, спуститися від Астрахані «на Низ», до моря.
Але пройти на Низ до моря, поминувши Астрахань, не було як.
Під Астраханню, наче очікуючи його повернення, отаманові перегородили дорогу царські раті.
Козакам довелося йти на прорив.
— Диявол, — кричали Заруцькому стрільці, — покайся і змирися! Видай нам воровську царицю з її виблядком, а сам поганяй куди хочеш! Інакше тобі, дияволу, доведеться горіти в огні пекельному!!.
— Якщо й диявол я, то — кращий із всіх представників цієї нечистої породи, — одказував отаман і дав команду своїм козакам: — Вперед!!. Нас чекає море, а за морем Персія!!.
Отаман таки прорвався крізь суцільний стрій царських стрільців, піших і кінних. Пронісся вихором, і стрільці розбігалися з криком: «Диявол!!. Істинний диявол!!.»
Але той стрімкий і прямо блискучий прорив надто дорого обійшовся «дияволу» — майже все його і без того нечисельне військо полягло, пробиваючи отаманові та Марині Мнішек вузький прохід...
Чимало й у полон попало — навіть частина почту Марини, що все ще був з нею — на чолі з її найвірнішою фрейліною, яка її колись порятувала, Барбарою Казановською. Жаль було Марині старшої фрейліни, але вдіяти вже нічого не могла. Аби самій не потрапити стрільцям у лапи, довелося пожертвувати Барбарою. У Москву в побідній реляції буде відзначено окремим рядком: «И Варку Казановскую бабу взяли».
Дізнавшись про несподіваний прорив Івана Заруцького і напрямок, куди він подався, боярин князь Іван Одоєвський 6 червня 1614 року організував «крепкую» погоню.
24 червня 1614 року урядові загони наздогнали втікачів на Яїку, що буде перейменований Катериною Другою після повстання Пугачова на р. Урал. Як ніби річка в чомусь могла бути винною! Яїк бере свій початок на схилах Уралтау і впадає в Каспійське море, утворюючи дельту. В гирлі — безліч рукавів (найбільші Яїцький і Золотий, багатий на рибу і птаство), густо зарослих непрохідними очеретами, що шуміли у своєму невгамовному гомоні так, як і сотні, і тисячі років тому... А ще там багато озер, єриків, островів, що здаються такими глухими, як наче там причаївся кінець світу. На одному з них — затишному і, здавалося, неприступному, якого і знайти у тих джунглях-нетрях годі й думати, надибали притулок втікачі. Заруцький мав намір там передихнути, зализати рани, а вже як погоня, не знайшовши їх, поверне до Астрахані, податися далі до моря, але...
На тому острові їх і оточили — як звіра у його лігві — царські стрільці. І як вони їх винюхали, як надибали сліди? Не інакше, як їм ногайські знавці «сакми» (слідів) допомогли, купуючи цим собі царську прихильність...
Як уже вище було сказано, це сталося 24 травня. Острів Ведмежий, невеликий за розмірами, на якому особливо й не було де сховатися — та ще й цілому загону з кіньми, був узятий в кільце. Стрілецьким головам Гордію Пальчикову і Савостяну Онучинку, які очолювали зведений загін стрільців, доповіли, що, мовляв, миша не вислизне непоміченою з острова, що стрільці готові до штурму.
Ще було сказано, що втікачі встигли окопатися і зайняти кругову оборону в наспіх виритих ямках та інших укриттях. Із вогнепальної зброї у них рушниці й пищалі, але набоїв мають обмаль. Щодо обозу, то його у «воров» немає, коні знаходяться у видолинку під вербами. Там перебувають жінки з почту Марини Мнішек і сама вона зі своїм вибледком. Для них нап’яли намети, біля яких виставлено козацьку охорону...
Коли стрільці розпорошеними шеренгами зробили було спробу захопити табір втікачів, їх зустрів шквальний і прицільний вогонь.
Стрільці відступили до краю води, серед них виявилися вбиті й поранені — козаки Заруцького були досить вправними стрільцями. Стало ясно, що з наскоку і в лоб їх не взяти. Принаймні, доти, поки є в них набої для рушниць та «наряди» для пищалей...