Марина — цариця московська

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а — літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок — є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, — од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а — нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»