Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.
На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.
Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.
І для Ісуса життя почалося вічне...
Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.
І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.
Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести — як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало — дякуймо за це долі...»
Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Московського царства — перший — весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...
Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню — похитувалась у такт руху і наспівувала, — пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії:
Пісня, що її співала їхня цариця, закута в залізо, у латану серм’ягу вбрана, на селянському возі сидячи, була не знана московитам (та й мови, якою її було співано, вони не розуміли), але чомусь вона таки взяла їх за душу, щемка і дещо аж тужлива.
І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:
Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш — на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...
Сльозинки витираючи — і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? — головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:
Міркуючи над дивною, майже неймовірно-фантастичною і в той же час реально-історичною долею Марини, менше щасливою і більше трагічною, з високими злетами і тяжким падінням у прірву, з якої вже не було їй вороття, я почувався точнісінько, як Поет, коли Він в одному зі своїх творів гірко вигукнув:
Хоч на панів я ніколи не був сердитим (у них, як кажуть, своє життя, у мене своє), але Марину довго носив — неначе цвяшок, в серце вбитий. І чого б це? Та й хто вона мені? Графиня юна, віддалена від мене чи не на 400 років, а бач...
Але, як читач уже переконався, таки «списав несамовиту». Воістину — несамовиту, тож і вживаю ці слова не для літературної красивості.