Марина — цариця московська

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» — царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека — «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони били в набат, а самі астраханці, озброєні хто чим попало, з усіх усюд збігалися до кремля, де, зливаючись в одну галасливу орду, взяли кремль із Заруцьким, Мариною Мнішек із сином та з їхніми людьми у міцну облогу.

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

— Здавайся, вор, — кричали знизу нападники. — Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода — наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик — по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.

Царевич тихо плакав — його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.

Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.

— Яка ж ти гарна, ваша величносте, — сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. — Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.

— І ти мені, отамане, люб, — сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. — Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...

І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):