Сага про Форсайтів

І щоб подивитися, як відходить цей вік, Лондон, його улюбленець і пестунчик, послав юрми своїх жителів, що плинули потоками крізь усі брами Гайд-парку, осередку вікторіанства, мисливського угіддя Форсайтів, де їм так добре полювалося. Під сірим небом, яке щохвилини могло розплакатися мрякою, темний натовп зібрався подивитись на пишну процесію. «Добра стара королева», зразок довголіття й чеснот, в останній раз вийшла зі свого відлюддя, влаштовуючи лондонцям святковий день. Із Гаундсдітча, Ектона, Ілінга, Гемпстеда, Ізлінгтона і Бетнал-Гріна, з Гекні, Горнсі, Літонстоуна, Беттерсі й Фулгема, а також із тих зелених пасовищ, де вигулюються Форсайти,— з Мейфера й Кенсінгтона, Сент-Джеймса й Белгревії, Бейзвотера, Челсі й Ріджент-парку,— звідусіль ішли люди, збираючись на тих вулицях, якими незабаром із похмурою пишнотою пройде процесія смерті. Ніколи вже більше не буде так довго владарювати жодна королева, ніколи люди не зможуть побачити, як ховають таку довгу добу. Шкода, що війна затяглася і на її труну не можна покласти вінок перемоги! Все інше буде там, прославляючи її в жалобному поході: солдати, матроси, чужоземні принци, приспущені прапори, похоронні дзвони, а головне — величезний, одягнений у чорне натовп, серед якого, мабуть, є й такі люди, в чиїх серцях під чорним убранням, яке всі надягли для годиться, таїться глибокий сум. Зрештою, вони проводять на вічний спочинок не тільки королеву, а, більше того,— жінку, яка мужньо терпіла горе, жила чесно й розумно, скільки було снаги.

Серед натовпу біля огорожі, тримаючи під руку Аннет, Сомс чекав. Так! Вік відходить! Із цим тред-юніонізмом, із цими лейбористами в парламенті, з напливом європейської літератури, з чимсь новим у атмосфері, що всі відчувають, але не можуть визначити словами, все піде зовсім інакше; він пригадав юрбу того вечора, коли взяли Мафекінг, і слова Джорджа Форсайта: «Всі вони соціалісти, вони зазіхають на ваше добро». Як і Джеймс, Сомс не мав ні в чому певності тепер, коли на престол має сісти Едуард! Ніколи вже життя не буде таке безпечне, як при добрій старій Вікі! Він рвучко притиснув до себе руку молодої дружини. Це принаймні щось безсумнівно його власне, нарешті щось по-домашньому певне, щось таке, заради чого варто володіти власністю, щось нарешті цілком реальне. Міцно притискаючи до себе Аннет і намагаючись відгородити її від юрби, Сомс був задоволений. Натовп вирував навколо них, їв бутерброди, розкидав кришки; хлопці, повилазивши на платани, торохтіли, наче мавпи, кидалися галузками й апельсиновими шкуринками. Процесія затримувалася: вона має з'явитися з хвилини на хвилину. І раптом ліворуч трохи позаду він побачив високого чоловіка у м'якому капелюсі, з короткою сивуватою борідкою, і високу жінку в круглій хутряній шапочці під вуаллю. Джоліон і Айріні! Вони стояли, притулившись одне до одного, як він із Аннет, розмовляли й усміхалися. Вони його не бачили, і крадькома, з якимсь дуже дивним почуттям у душі Сомс стежив за цими двома. Здається, вони щасливі! Чого вони прийшли сюди — живе втілення незаконності, бунтарі проти вікторіанських ідеалів? Чого їм треба в цьому натовпі? Кожен із них двічі засуджений за аморальність, а вони ще наче й хизуються своїм коханням і розбещеністю! Він стежив за ними, мов заворожений, і неохоче визнав навіть тепер, тримаючи Аннет під руку, що вона, що Айріні... Ні! Він цього не визнає! І він відвів очі. Він не хоче бачити їх, не хоче, щоб його мучила, пекла давня гіркота, давнє бажання! І раптом Аннет повернулася до нього й сказала: