Ірка Хортиця приймає виклик
- Автор: Волынская Илона, Кащеев Кирилл
- Серия: Ірка Хортиця #2
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Веста: Ранок
- ISBN: 966-08-1692-3
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Ірка Хортиця приймає виклик». Краткое содержание книги:
Єдине спасіння — в ніч осіннього Сонцестояння прийти на старовинні кам’яні вівтарі острова Хортиця. Одна біда — водночас з Іркою там опиниться ще дуже багато народу, і всі прагнуть Хортову кров. Усю, що є в Ірчиних жилах. До краплі…
— Чого це він розкланявся? — спитав Богдан.
— Поза покори, — відповіла ще й досі роздратована Ірка. Буде тут кожен пес на неї гавкати! Ще не вистачало! Зовсім нюх утратили! — У собак так заведено, якщо ти визнаєш, що перед тобою сильніший.
— А ти, здається, знаєш, що в них заведено? — зацікавлено поглядаючи на подругу, спитала Тетянка. — І взагалі ти, може, по-собачому розумієш?
— Я? — Ірка здивовано витріщилася на подругу, а потім повільно постукала зігнутим пальцем собі по лобі.— Ти що, з глузду з’їхала? Я не можу розуміти по-собачому, бо собаки не розмовляють!
І вона через увесь двір попрямувала до дверей будинку. Схоже, втрачені Іващенком грошики сильно вдарили Тетянку по голові. Таке вигадає — Ірка порозумілася із собаками. Та вона псів-ярчуків, мисливців за відьмами, ще й досі без тремтіння згадати не може, а людоїди-песиголовці чого варті! Ні, для Ірки нема гіршої тварини за собаку!
Вона зайшла досередини дверцятами біля сходів. Після освітленого серпневим сонцем подвір’я коридор компанії здавався затемним. Ірка швидко закліпала очима, а коли вони звикли до білуватого світла галогенних ламп, дівчинці здалося, що на вході до приймальні генерального директора з’явилася якась нова прикраса. Але тут дві нерухомі фігури зрушили з місця й втратили схожість зі статуями, проте раптом почали нагадувати таких ненависних Ірці собак. У всякому разі, вираз їхніх облич був точнісінько, як у псів, що підкрадалися до здобичі. А здобиччю вони, схоже, вважали Ірку та її друзів.
Розділ 9
Танцюйте! Вам лист
— Діти, які ми раді, що вас знайшли! — в один голос закричали обидві пані: одна старша, висока й сухорлява, а друга молодша, дуже елегантна.
Потім вони замовкли, неначе сказали все, що хотіли, й почали уважно розглядати друзів. І в їхніх поглядах було щось таке неприємне, що Богдан і Тетянка миттю випірнули з-за Ірчиної спини й стали поруч із нею. Пліч-о-пліч. А майор гучно відкашлявся й галантно сказав:
— Пані, якщо ви вже завершили радіти, то міліція була б дуже вам вдячна, якби ви пропустити дітлахів до пана Іващенка.
Але пані були не рівня охоронцю на вході й згадка про міліцію їх жодним чином не збентежила.
— У стінах нашої корпорації, пане майоре, міліція може про щось прохати тільки з офіційним документом, — заявила сухорлява з такою нудотною ввічливістю, яка відверто межувала з хамством. — А нам треба дещо розпитати в дітлахів, перш ніж вони підуть до Володимира Георгійовича. Правда, Агато Станіславівно? — поцікавилась вона в елегантної красуні.
Та закивала у відповідь:
— Авжеж, непогано було б спершу поговорити. Діти, ви хіба не знаєте, що, влаштовуючись на роботу, не можна ігнорувати свого начальника, а то жодна дружба з генеральним не допоможе? А кур’єрську службу в нас очолює Ірина Петрівна.
Тепер Ірка їх упізнала. Вона бачила цю парочку вранці, щойно вони прийшли до корпорації. Точно, сухорлява Ірина Петрівна сказала, що командує кур’єрами, і весь час намагалася забрати друзів у Іващенка, той від неї ледь відбився. А елегантна красуня з вигадливим ім’ям Агата Станіславівна…
— Вона іміджем компанії займається, — ледь чутно підказала Тетянка. — Розповідає всім, яка їхня корпорація чудова.
— А їй від нас чого треба? — буркнула Ірка.
Невідомо, чи почула її Агата Станіславівна, але відповідь пролунала негайно. Вона злодійкувато озирнулася на приймальню Іващенка й рушила до друзів, відтісняючи їх углиб коридору, подалі від рятівних дверей.
— От зараз зайдемо до кабінету Ірини Петрівни, поговоримо, — ласкаво проспівала вона, так що від її слів ставало не по собі, немовби їх не до кабінету на бесіду запрошували, а до печери, де їх мав проковтнути страшний змій. Це враження підкріплювали ще й хижі погляди, якими обидві пані зиркали на загнану в куток трійцю.
Майор знову втрутився:
— Та що ж це ви їх залякуєте, дамочки! Дітей не можна допитувати, якщо відсутні їхні батьки, це я вам авторитетно заявляю!
— Допитувати, о Боже мій! Що за дурниці ви кажете, пане майоре! — палко обурилася Ірина Петрівна. Занадто палко, аби в її обурення можна було повірити. — Ми просто хочемо з’ясувати, як діти виконують свої обов’язки й чи не зганьблять вони кур’єрську службу!
— Чи не підривають вони репутацію компанії! — підхопила Агата Станіславівна, остаточно притиснувши друзів до стінки. — Які листи вам передав Володимир Георгійович? — Вона допитливо зазирала Ірці в обличчя.