Ірка Хортиця приймає виклик

Здіймаючи пилюку на стежці, що вела вглиб балки, вони плентались до Ірчиного будинку. Друзям треба було звернути значно раніше, але вони чомусь пішли за Іркою.

На паркані її старого будинку нерухомо, наче статуя, сидів кіт. Побачивши Ірку, він із осудом зблиснув очима. Ірка спинилась, розгублено затупцявши під несхвальним котячим поглядом.

— Вам тут один родич із Хортиці вітання переказував, — нарешті процідила вона. — І сувенір ось передав. — Ірка ніяково простягнула котові яскравий пакетик із кормом.

Кіт витягнув шию й понюхав пакет. А потім важко, зовсім не по-котячому, а по-людському зітхнув і раптом стрибнув у двір. За мить хвіртка Ірчиного будинку прочинилася. Друзі нерішуче увійшли. Кіт сидів біля хвіртки, і вся його постать випромінювала похмуру смиренність: мовляв, заходь уже, гаразд, що з тобою вдієш. Ірка нахилилась, простягаючи котові сувенір від родича. Кіт із гідністю взяв пакет зубами, одним стрибком злетів на яблуню, пробіг по довгій гілці й зник у вікні Ірчиної кімнати.

— Ну, здається, ми помирились, — задоволено сказала Ірка. — Треба буде його миску з-під ґанку прибрати.

Усією компанією вони зайшли до вітальні, де, не відриваючи очей від чергового серіалу, сиділа бабця.

— Нашвендялись? — не озираючись, буркотливо спитала вона. — Устроїли собі канікули серед тижня, літа вам мало, нероби! А бабця тут сама-самісінька, наче перст, жди їх, борщ вари, млинчики з м’ясом крути, салатик стругай…