Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Тому я вмиваю руки, що допомагали стражденному, тому витираю ще й душу.
Бо коли я бачив, як страждає стражденний, то соромився за його ганьбу; а коли допомагав йому, то безжалісно топтав його гордість.
Зичливість і допомога породжують не вдячність, а мстивість; якщо мале доброчинство не забулося, то стає хробаком, який точить усе без угаву.
«Приймаючи, будьте неприступні! Винагороджуйте вже тим, що приймаєте!» — так раджу я тому, хто не має чим віддячити.
Та сам я з дарувальників: я люблю дарувати як друг друзям. Однак чужі та вбогі нехай самі зривають плоди з мого дерева: так менше сорому.
Жебраків слід позбутися взагалі! Воістину, гніваєшся, коли подаєш їм, і гніваєшся, коли не подаєш.
А з ними й грішників та докорів сумління! Вірте мені, друзі мої, муки сумління навчають нас мучити.
Та щонайгірше — це мізерні думки. Воістину, краще заподіяти лихе, ніж задумати мале!
Правда, ви кажете: «Радість малої злоби береже нас від великого злочину». Але якраз тут берегтися не треба.
Злочин немов гнояк: свербить, а зрештою прориває — не ховається зовсім.
«Дивись, я — хвороба»,— промовляє злочин, у цьому його відвертість.
Та мізерні думки мов грибок: повзуть, звиваються і ховаються, поки тіло, вкрите мізерними ірибками, померхне й зів'яне.
Але одержимому дияволом кажу я на вухо таке: «Нехай твій диявол виросте! Навіть для тебе ще є шлях до величі!..»
Ох, брати мої! Всі про кожного знають забагато! Й багатьох ми можемо прозирнути, але пройти крізь них нам не під силу.
Важко жити серед людей, адже важко мовчати.
Ми найбільш нетерпимі не з тими, хто нам суперечить, а до того, хто нас взагалі не обходить.
Якщо страждає твій друг, будь для його страждань м'яким укривалом, та водночас і твердим ложем, похідним ліжком: так ти зарадиш йому найкраще.
А коли друг чинить тобі лихе, кажи йому: «Прощаю тобі те, що ти мені заподіяв; та коли б ти заподіяв це собі, чи ж міг би я простити!»
На таке здатна тільки велика любов: вона вище милосердя й жалощів.
Слід стримувати серце, бо коли йому дати волю, миттю втрачаєш голову!
Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, аніж співчутливі? І що в світі породило більше страждань, аніж їхня глупота?
Горе усім, хто любить: адже найвище вони цінують своє співчуття!
Колись диявол сказав мені таке: «Навіть у Бога є своє пекло: це його любов до людей».
А недавно я чув, як він казав таке: «Бог мертвий; через своє співчуття до людей помер Бог».
Отож я застерігаю вас від співчуття: інакше впаде воно на людей важкою хмарою! Воістину, я розуміюсь на прикметах негоди!
Запам'ятайте також і ці слова: будь-яка велика любов вища за просте співчуття: адже, люблячи, любов прагне творити!
«Любові своїй я офірую самого себе, а також і ближнього свого, як самого себе»,— так слід казати всім, хто творить.
Всі, хто творить,— несхитні.
Так казав Заратустра.
ПРО ЖЕРЦІВ
Якось Заратустра дав знак своїм учням і сказав їм такі слова:
«Ось — жерці; хоч вони мені також вороги, проходьте повз них мовчки, з мечем у піхвах!
Серед них теж є герої; чимало з них тяжко мучились: тому вони прагнуть, аби страждали всі.
Це запеклі вороги: нема більше мстивості, ніж у їхній смиренності. І легко занечищується той, хто на них нападає.
Та моя кров споріднена з їхньою кров'ю: і я хочу, щоб мою кров шанували навіть у їхній!»
Коли вони проминули жерців, Заратустру огорнула скорбота, та боровся із нею він недовго, і повів свою мову так:
— Шкода мені цих жерців. Вони мені огидні, проте це найменша прикрість, якої я зазнав серед людей.
Однак я страждав і страждаю з ними: для мене це тавровані невільники. Той, кого вони звуть спасителем, закував їх у пута.
У пута облудних цінностей і безумних слів! Ох, якби хто-небудь урятував їх від їхнього спасителя!
Колись їх носило морем, вони сподівались пристати до безпечного острова,— та вилізли на заснуле страховище!
Облудні цінності і безумні слова — найжахітніше страховище для смертних; довго воно спить у людині, перше ніж призводить до загибелі.
Та зрештою страховище прокидається, підходить, жере і ковтає все, що шукало на нім притулку.
Ох, погляньте лише на ті притулки, що збудували собі жерці! Храмами називають вони свої запашні печери.
Ох, там несправжнє світло й задушне повітря! Душа там не сміє злетіти до своїх висот!
Адже так велить їхня віра: «Навколішки увіходьте до них, грішники!»