Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Бог — це вигадка: та я хочу, щоб ваші вигадки можна було охопити думкою.
Хіба Бог під силу вашій думці? Отже, ви повинні пориватись до істини, щоб людина могла все побачити, відчути і обмислити! Нехай ваш розум охопить думкою геть усе!
І те, що ви звете світом, ви повинні спершу створити: нехай ним стануть ваш розум, ваші уявлення, любов і воля! Воістину, це задля вашого щастя — щастя тих, хто пізнає.
І як ви, пізнаючи, могли жити без цієї надії? Не слід вам перейматись і незбагненним, і нерозумним.
Та я хочу, друзі, до решти розкрити перед вами своє серце: якби існували боги, то чому б і мені не стати Богом? Отже, богів немає.
Я твердо дійшов цього висновку, однак тепер він веде мене далі.
Бог — це вигадка: та хто б стерпів усі муки цієї вигадки і не вмер? Невже в того, хто творить, слід відбирати віру, а в орла — ширяння в орліх висотах?
Бог — це думка, що рівне викривлює, а пряме перекручує. Як? Невже зник би час і все земне виявилось би тільки облудою?
Так міркувати — це потрощити і розтовкти собі кістки, зіпсувати шлунок; воістину, припускати таке — хворіти на перекручення.
Злим і ворожим для людини називаю я це вчення про єдиного, досконалого, незворушного, самовдоволеного й неминущого!
Неминуще — це тільки символ, поети забагато брешуть.
А про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого!
Творити — ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя. Та щоб бути творцем, треба зазнати страждань та істотних змін.
Так, творці, не одну гірку смерть повинні ви пережити. Так будьте ж заступниками й поборниками всього минущого.
Творці, щоб стати дитиною, народитись для нового життя, вам самим треба бути породіллею й народити в муках.
Воістину, через сотні душ ішов я своїм шляхом, сотні разів лежав у колисках і народжував у муках! Уже багато разів проводжав я в останню путь, знаю, як розривається серце.
Але цього вимагає моя творча воля, мій талан. Або ж, щиро кажучи: саме такий талан створює моя воля.
Всі мої немов ув'язнені почуття озиваються болем: та моє хотіння завжди приходить до мене визволителем і провісником радості.
Хотіння звільнює — ось істинне вчення про волю і свободу; цьому навчає Заратустра.
Нічого не хотіти, нічого не оцінювати і нічого не творити! Ох, нехай ця велика втома тримається від мене якнайдалі!
Навіть у пізнанні я відчуваю тільки радість народження й розвитку волі; якщо моє пізнання невинне, то лише завдяки волі до розвитку.
Ця воля відтягла мене від Бога і богів; інакше що залишалося б творити, якби боги — існували!
Та моя вогненна творча воля завжди знову штовхає мене до людини — наче молот падає на камінь.
Ох, люди, в тому камені замкнуто мій образ, образ усіх моїх образів! Ох, замкнули його в найтвердішому, найогиднішому камені!
Тепер мій молот із безжальною люттю б'є по своїй в'язниці. Від каменю летять скалки: що мені до того?
Я хочу завершити: підступила до мене тінь — з усього сущого наймовчазніша й найлегша завітала до мене!
Краса надлюдини підступила до мене, мов тінь. Ох, брати мої! Що мені тепер до богів!
Так казав Заратустра.
ПРО СПІВЧУТЛИВИХ
Друзі мої, до вашого друга дійшли глузливі слова: «Погляньте лише на Заратустру! Хіба не ходить він серед нас, немов серед звірів?»
Але краще було б сказати так: «Той, хто пізнає, ходить серед людей, немов серед звірів».
Бо той, хто пізнає, й саму людину називає звіром з червоними щоками.
А чому? Чи не тому, що людині надто часто доводиться соромитись?
Ох, друзі мої! Той, хто пізнає, каже так: «Сором, сором, сором — оце й уся історія людини!»
І тому людина шляхетна нікого не соромить; сама ж вона соромиться страждань.
Воістину, я не люблю жалісливих, щастя яких у співчутті: нема в них ніякого сорому.
Якщо я таки мушу співчувати, співчутливим мене хай не звуть; та й тоді я волію співчувати на відстані.
Мені ліпше затулити обличчя й утекти, перш ніж мене впізнають: так раджу робити й вам, друзі мої!
Нехай доля дає мені в супутники тих, хто, як і ви, не має співчуття, тих, з ким я можу ділити сподівання, харчі і мед!
Воістину, для стражденних робив я і те, і те; та все ж мені здається, що кращою моєю справою було те, коли я вчився по-справжньому радіти.
Відколи існує людство, людина надто мало раділа: таж це, брати мої, наш первородний гріх!
Коли ми навчимося по-справжньому радіти, тоді ми вже геть забудемо, як завдавати горя іншим і вигадувати лихо.