Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
Аріель повернулася до мене і серйозно глянула у вічі.
— Ніколи не недооцінюй себе. У тобі стільки надзвичайної сили.
— Мені варто бути відповідальнішим, — відповів я
— У тебе попереду ще купа часу, аби стати відповідальним. І повір мені, все зовсім не так, як нам здається, — у голосі вчувалася журба, і мені теж стало трохи сумно. Я прихилився до неї й зізнався:
— Я б так хотів, щоб ти нікуди не їхала.
— Може, і не поїду, — відповіла вона. — Може, і не поїду.
Перш ніж я встиг ще раз її обійняти, Карл під’їхав до будинку на своїй маленькій спортивній машині. На вісімнадцятиріччя батьки подарували йому червоний «Тріумф», тож тепер Карл з автомобілем не розлучався. Він вийшов з авто і помчав до нас з Аріель. Високий усміхнений блондин. Карл злегка смикнув мене за чуприну, назвавши своїм другом, а потім звернувся до Аріель:
— Ти готова?
— Удома бути до дванадцятої! — почувся материн голос. Вона стояла позаду за скляними дверима. — Вітаю, Карле!
— Доброго вечора, пані Драм. Чудовий вечір, чи не так? Обіцяю, Аріель буде вдома до дванадцятої.
— Приємного відпочинку, — побажала мати, проте прозвучало це нещиро.
Аріель та Карл сіли в машину, промчали вулицею Тайлер і зникли. Мати зітхнула за моєю спиною.
Батько затримувався, тому вечерю довелося їсти самим. Мати підсмажила гамбургерів, зварила спагеті й поставила все те на плиту, чекаючи на батька. Ми з Джейком смакували їжу біля телевізора, вп’явшись поглядами в «Чарівний світ кольору Волта Діснея». У нашому старенькому приймачеві цей світ був менш чарівним і чорно-білим, ще й лишень двадцять чотири дюйми завширшки. Сонце вже сіло, далекі пагорби вкрилися блакиттю сутінків, аж раптом почувся стукіт у двері. Біля ґанку стояв Денні О’Кіф. Він дер укус комара та просив нас вийти надвір.
Хай яке враження справляло його ім’я, але Денні О’Кіф був індіанцем. Зокрема, належав до племені дакота, а в ті давні часи воно було відоме як сіу. Денні не любив, коли його називали індіанцем. Пояснити таке легко, адже в головах білих американців це автоматично малювало картинку, сповнену глузування й ненависті. У долині річки Міннесота, а можливо, в ті часи й повсюди, індіанцям загрожувала небезпека. У 1862 році місцевий народ сіу повстав проти білих поселенців. Жителям Міннесоти ця подія була відома як Велике повстання сіу. Нью-Бремен було оточено, чимало будівель спалено. Урешті-решт, велика кількість смертей і страждання остудили запал народу сіу, який і так переніс чимало років поневірянь через шахрайство і зневагу представників білої раси. Та, незважаючи на це, у школах про повстання згадували лише, щоб зобразити сіу як невдячних бандитів. Коли ми ще зовсім малими гралися в ковбоїв та індіанців, Денні відмовлявся брати в тому участь, генетика давалася взнаки.
Позаду нашого подвір’я зібралася юрба місцевих дітей, які хотіли почути про нашу з Джейком пригоду і те, як ми натрапили на мандрівника. Оповідав я. На той момент розповіді історія вже мала купу яскравих деталей, які робили її ще захопливішою й небезпечнішою, сповненою напруженого інтересу. І якісь голоси ми там чули, і сварки були, і хтось іще був там. А може, це не просто смерть, а справжнє вбивство, і тепер нам загрожує справжня небезпека? Джейк кинув на мене трохи зляканий погляд, проте змовчав, аби не спростувати моєї версії подій. Очі дітлахів були сповнені заздрощів та поваги, і це додавало мені наснаги.
Ми ще трохи погралися в софтбол на пасовищі за будинком. Коли зовсім стемніло, ми розбрелися по домівках. Уже вдома ми помітили, що батько досі не повернувся з пошуків Тревіса. Мати стояла біла кухонного умивальника і, пильно вдивляючись у вікно, палила. Перед сном ми з Джейком попросили якихось смаколиків. Мати почастувала нас морозивом, і ми ласували ним, дивлячись шоу Еда Саллівана. Перш ніж піднятися до себе, ми поцілували матір. Вона підставила нам щоку, не відводячи очей від вікна. Було зрозуміло: її щось непокоїть. От і здогадайся, що саме, бо батька частенько викликали на збори його парафій, а ті часто затягувалися надовго. Інколи йому доводилося допомагати в буденних справах чи правити нескінченну всеношну через чиюсь хворобу чи смерть.
Уже в кімнаті Джейк сказав:
— Тобі ліпше не розповідати більше цієї історії.
— Якої історії?
— Про те, що ти справжній герой, який знайшов мандрівника.
— Приблизно так і було.
— Я теж там був.
— Усім це відомо.
— Але ти так розказуєш, що наче і не було.