Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Розгубившись (зроду він узагалі був несміливим і довго та вперто з тією несміливістю боровся, особливо перед жінками), що перед ним САМА ВІРА ХОЛОДНА, одним духом випалив:
– Здрастуйте… Я – Олександр… Можна просто: Саша. Або й Сашко.
– Са-ашко-о?… – мило протягла вона, як проспівала. – То це ви, молодий чоловіче, і є… Са-ашко-о?…
– Так у нас кажуть – Сашко…
– Де це у вас, дозвольте спитати, Сашо, котрий Сашко?…
– У Києві…
– То ви з Києва? – вона ворухнулась, наче хотіла ще ближче до нього присунутись.
– Київ – моя батьківщина…
– О, то ми з вами… Майже земляки. Я з Полтави. – Як чарівно дзвенів її милий голос, як чарівно посміхалися її неймовірно гарні, глибокі й жваві очі. – Правда, я там жила ще маленькою, але дещо запам’ятала. У нас були сусіди, а в них був хлопчик Олександр – приблизно одного зі мною віку. То його по-полтавському звали іноді Сашком, а іноді – ніколи не вгадаєте – Шурком. Шу-урко-ом, – як проспівала вона. – Я, тоді мала, думала, що той хлопець – іноземець. Із якихось турецьких чи що країв. Так мене вразило його ім’я – Шу-урко-о…
Срібними переливами бринів її тихий сміх.
– То ви, Олександре, поете, артисте, співаче і композиторе, будете для мене – з вашої, звичайно, згоди, – Сашком. Гаразд? Себто Шурком. Ми ж із вами з України, котру чомусь всі тут називають Малоросією. Ви й справді, як сказав Володимир Маяковський, великий поет. А він у поетах і поезії розбирається, як ніхто інший!
– Віро Василівно, благаю… Заждіть, – прошепотів він. – Подаруйте мені ще кілька хвилин вас бачити, і щасливішої людини за мене у всьому світі не буде!
– О, то ви багато хочете – стати найщасливішою людиною у світі! Про це всі мріють, але це рідко кому вдається.
– А мені вдасться. Але з вашою допомогою, пані Віро.
Він дивився на неї так захоплено, що вона, хоч і звикла до поклонників, що завжди її оточували, відчула, як наче б губиться, що було їй взагалі не властиво. А вголос мовила, правда, тихо:
– Не дивіться на мене так. Навколо нас люди, а я… я заміжня. І взагалі, що з вами?
– Ку де фудр, – прошепотів він по-французькому.
– «Удар грому»? – переклала вона. – Ви знаєте, що це означає?
– Любов з першого погляду, що вражає, як удар грому.
– Ку де фудр, – замислено повторила знаменита актриса. – А раптом це… ку де театр? Театральний ефект…
– О, ні. Я сказав це і, як латиняни кажуть, діксі ет анімам леваві: сказав і полегшив цим душу. Зі мною і справді трапився «удар грому», як вас вперше побачив.
– То що ж нам тепер робити? – Вона, здається, відчула легкий неспокій.
– Але я нічого од вас не хочу…
– О, це вже легше, – зітхнула вона.
– Крім одного: бачити вас. – І вже благально: – Можна мені приходити до вас – аби лишень вас бачити… Бачити вас, і… і більше нічого.
Вона пильно подивилась на нього – він відчув, що потопає у її великих і бездонних сірих очах – і опустила вії. І він той порух її прекрасних вій зрозумів як згоду. Холодна востаннє подивилася на нього своїми неземними – збожеволіти можна, які ж вони прекрасні! – сірими очима, протягла, як проспівала, ніжно, хоч мовби й злегка насмішкувато:
– Бувайте, Са-ашко, котрий Шу-урко-о…
І зникла. А він довго-довго того вечора не міг отямитись. І збагнути не міг – снилося йому те, що відбулося щойно, чи все це наяву, навсправжки? І вдихав її парфуми, що здавалися йому божественними, які все ще хмаркою стояли на тім місці, де щойно стояла вона…
Тоді ж він зазнайомиться й заприязниться з Іваном Мозжухіним, знаменитим актором. Разом вони ходитимуть на гамірливі зібрання футуристів, разом питимуть вино у вільний від зйомок час у ресторанах і взагалі, займатимуться епатуванням наївної публіки.
Вони були ровесниками, обидва 1889 року народження (тільки один народився у Пензі, Росія, а другий у Києві, Україна), тож відразу ж перейшли на «ти» і почувалися чи не побратимами, які давним-давно знають один одного. Ініціативу зближення виявив Мозжухін. Правда, хоч і був однолітком з Вертинським, але все ж здавався наче старшим, і його старшинство визнавав і сам Вертинський. Мабуть, тому, що на час їхнього знайомства Олександр був ще нікому не відомим, а Іван – уже доволі знаним актором, яким захоплювалися у Москві.
Особливий успіх він мав у ролі графа Клермона в п’єсі Л. Андрєєва «Король, закон и свобода» в Московському драматичному театрі, куди був запрошений восени 1914 року. У нього навіть був свій ангажемент (контракт, укладений на певний термін), про що Вертинський тоді ще тільки мріяв. До 1916 року він виступав на одній сцені з такими знаменитостями, як Радін, Полевицька, Блюменталь-Тамаріна, Дуван-Торцов – як рівний з рівними, і Вертинський іноді ловив себе на тому, що дивиться на друга знизу вгору, хоч Іван тримався з ним по-дружньому, по-простецькому.