Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Маяковський витягнув на естраду і його, тоді мало ще кому відомого шансоньє Олександра Вертинського. Він розгубився. Як загледів, що в першому ряду біля першого столика сидить з кавою вона – його королева, і чомусь невідривно на нього дивиться. І він, силоміць виведений на естраду Володимиром Маяковським і ним підбадьорений, не то проспівав, не то просто продекламував – швидше, і те, і те, – свою пісню. Проспівав, продекламував у своєму звичному стилі, у своїй несподіваній манері, що її слухачі, як не намагалися, а ні з ким іншим порівняти не моли, бо вона в нього була тільки його – оригінальна і неповторна – вже тоді. То була його «Сероглазочка», що пізніше стане – коли він підбере для неї ще своєрідніше виконання, – такою популярною. Як, між іншим, і всі його пісні.
Він мав успіх. Кафе як забурлило, всі тільки й вигукували:
– Вертинський!..
– Вертинський!!.
– Вертинськи-и-ий!!!
Северянин навіть позаздрив тоді його успіхові. А втім, можливо, то просто йому здалося.
Розкланюючись, він устиг побачити: Віра Холодна у першому ряду, за своїм столиком, схопилася і збуджено йому аплодує…
О, боги, – майнула думка, од якої він раптом відчув у себе за плечима щось схоже на крила. – Королева його вітає!.. Королева йому аплодує!.. Нарешті й він спізнав, що таке щастя!..
Того вечора й сталося.
Він раптом і збагнути не встиг, що ж у ту мить відбулося, а тільки несподівано побачив перед собою до щему знайоме гарне лице, що було для нього вже рідним, і лише тоді збагнув: це ж вона – королева екрана, його чарівна мрія. І себе перед нею побачив – високого, худого, по-юнацькому довгов’язого, розгубленого. (І фрак якось висів на ньому… м-м… не так.) І сам він був і ніби й… не був. Він і не він, бо збоку бачив себе, як когось іншого, чужого і незнайомого йому, який не викликав симпатій.
А позад нього Бурлюк, Маяковський, як коломенська верста, Ігор Северянин…
А попереду тільки вона – Віра Холодна.
САМА ВІРА ХОЛОДНА!
А він перед нею просто… Просто – всього лише! – Олександр Вертинський – молодий поет, такий же артист, такий же співак і такий же композитор – все, як кажуть, ще попереду. І популярність, якої він тоді ще не мав.
Побачивши перед собою так близько, – не на екрані, в реальності! – свою Королеву, САМУ ВІРУ ХОЛОДНУ, він розгубився…
Але на поміч прийшли друзі-поети.
– Віро Василівно, особисто засвідчую: перед вами – Олександр Вертинський. Справжній! – доноситься до нього бас Маяковського, од якого аж у вухах бринить-гримить, – І я, Володимир Маяковський, свідчу: Олександр Вертинський – великий поет! Повірте, Віро Василівно, я в поетах і в поезії дещо… гм-гм… розбираюся…
І з цими словами він підштовхнув його вперед – «великого поета».
Підштовхнув до неї, до Королеви, яка милостиво до нього посміхалася.
– Крім усього, ще й великий артист, якого благополучно забракував сам великий Станіславський, – насмішкувато, але все ж з дружніми інтонаціями в голосі, вигукує Давид Бурлюк і теж його підштовхує вперед, до неї, до Королеви, до самої Віри Холодної, яка так підбадьорливо-милостиво до нього посміхається.
– А ще й співак і композитор! І все в одній особі, – почувся інший голос (здається, Ігоря Северянина), і його ще раз підштовхнули.
І він нарешті опинився перед нею, перед САМОЮ ВІРОЮ ХОЛОДНОЮ, його Королевою і його Богинею. Не екранна, а стояла вона перед ним реальна, у плоті, струнка і якась легка, неймовірно гарна, з такими фантастичними очима і мило, тепло і радісно (чому радісно?) посміхалася до нього, певно, добре розуміючи стан молодого поета, артиста, співака і композитора.