Ваші пальці пахнуть ладаном
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6744-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ваші пальці пахнуть ладаном». Краткое содержание книги:
Тримався поет у зарубіжжі поза політикою (називав себе не емігрантом, а дачником) і замість політичних виступів проти Радянської влади писатиме памфлети проти вищих емігрантських кіл. У відповідь, емігранти відкинули його як поета. Але духом поет не падав, багато писав, перекладав естонських поетів, гастролював за межами Естонії – Фінляндія, Німеччина, Латвія, Чехія… І навіть почав писати автобіографічні романи у віршах. У Тойлі він, як і раніше, щодня виїздить на риболовлю, живе скромно, задовольняючись у житті якимись там крихтами. Але з часом йому стає все трудніше й трудніше. З 1925 по 1930 рік у нього не вийде жодного збірника віршів. Лише згодом з’явиться один з кращих його збірників «Классические розы», а потім знову забуття… І хоч він ще якийсь час гастролюватиме по Європі і часом матиме успіх, але видавців на свої книги йому вже не вдасться знайти. У 1940 році зізнаватиметься, що «издателей на настоящие стихи теперь нет. Нет на них и читателя. Я пишу стихи, не записывая их, и почти всегда забываю».
Різко погіршилося матеріальне становище, і поет просто бідує.
«Король поетів», який колись так радів життю і своєму неймовірному везінню та успіхові, тихо і непомітно відійде в інший світ 20 грудня 1941 року в окупованому німцями Таллінні і буде похований на Олександро-Невському кладовищі. На пам’ятнику друзі викарбують його рядки:
Але все це – крах надій, самотина і забуття, – прийде згодом, а тоді…
Тоді в Москві тих років Ігор Северянин – некоронований король поетів!
Це ж треба! Маяковський, сам Володимир Маяковський був у нього в заступниках, таким собі віце-королем!
Кафе футуристів, де ті футуристи уміло влаштовували бурхливі скандали, на яких росли, як на дріжджах, і яке тріщало від напливу бажаючих послухати і подивитися на них, футуристів, королів новітньої поезії…
Олександр Вертинський вже тоді не покладав на них особливих надій, вирішивши в мистецтво й поезію йти своїм, осібним шляхом, але залюбки відвідував їхні зібрання й почувався серед них, як риба у рідній стихії.
Богема непомітно почала його засмоктувати – вічні спірки, що ні до якої істини не доводили, кокаїн – це він просто обожнював. А ось кокаїнової залежності він тоді ще не відчував. А відчував себе серед обраних, на вершині касти московської інтелігенції, і радів, що його туди було допущено. До тієї касти, до якої входили знамениті письменники, художники, чиї імена у всіх були на слуху і перед якими поштиво схиляли голови молоді пошуковці визнання і слави. У ті роки він грав у маленьких студіях та гуртках невеликі ролі в модних п’єсках і навіть намагався поставити Блока на сцені. Про свого улюбленого поета пізніше писатиме, що вірші його «формують наш світ».
«У нашому світі, світі богеми, кожний щось там приховував у собі, якісь надії, марнославні задуми, невиконані бажання, кожний був різким у своїх судженнях, бравірував надуманою оригінальністю поглядів і непримиренністю критичних оцінок. А над усім цим гуляв хмільний вітер поезії Блока, що отруїв не одне серце мріями про Прекрасну Даму…» І хоч Вертинський не наслідував Блока, але його образи робили на нього такий сильний вплив, що все тодішнє сприйняття його життя було якоюсь мірою «блоківським».
Йому тоді добре йшлося.
Якось, коли він гуляв у сквері перед Театром мініатюр, що знаходився у Мамонівському провулку, очікуючи приятеля, на нього раптом звернула увагу сама Марія Олександрівна Арцибушева – господиня того театру.
Ось як про те згадує сам артист:
«– Що ви тиняєтесь без діла, молодий чоловіче? Йшли б краще в актори, до мене в театр!
– Але ж я не актор, – заперечив він. – Я нічого, власне, не тямлю.
– Не вмієте, так навчитесь!
– А скільки я буду отримувати за це? – діловито запитав я.
Вона розсміялася.
– Отримувати? Ви що? У своєму розумі? Запитайте краще, скільки я з вас буду брати, щоби зробити з вас людину.
Я миттєво скис. Загледівши це, Марія Олександрівна трохи подобріла.
– Ні про яке жалування не може бути й мови, але о третій годині ми сідаємо обідати. Борщ і котлети у нас завжди знайдуться. Ви зможете обідати з нами…
Що мені залишалося робити? Я погодився. Таким робом, моїм першим «жалуванням» у театрі були борщ і котлети».